Ufdjrw

Легендарний представник українського андеграунду, київський козак і художник Федір Тетянич (1942-2007) відомий яскравими перфомансами на Андріївському узвозі і Хрещатику у 1980-2000х рр.

Андеґра́унд (англ. underground — від англ. underground – під землею), андеґраундна культура — термін на позначення культури, альтернативної до офіційної і яка не підтримується засобами масової інформації та/або це творчість осіб або груп, яка суперечить усталеним філософським, етичним, естетичним кодам соціуму й скеровується на самовираження.^[1] Сукупність творчих напрямків у мистецтві (музиці, літературі, кіно, образотворчому мистецтві та ін.) протиставлені масовій культурі; види мистецтва, що не підтримують класичного шляху, не мають початкової, свідомо обраної комерційної спрямованості. Для андеграунду характерні розрив з панівною ідеологією, ігнорування стилістичних та мовних обмежень, відмова від загальноприйнятих цінностей, норм, соціальних і художних традицій. Іноді цей термін використовують на позначення соціальних і політичних течій та груп.

У різних країнах |

Термін вперше запровадив кінокритик Менні Фарбер (США), андерграундом він називав у 1950-х рр. кінострічки, що були відзняті поза Голівудом, переважно з тематикою нетрадиційної орієнтації в коханні. У 1960-ті рр. андеграундом називали в Америці та у Великій Британії рок-музику гуртів, які виступали лише в клубах і яких ігнорували фірми звукозапису. Відтоді термін збігається за значенням із терміном «альтернативна культура» і стосується в широкому розумінні світобачення, світовідчуття і поведінки. Наприклад: рух бітників, хіпі та інших молодіжних субкультур, національно-визвольні рухи, нетрадиційні системи самовдосконалення, «єретичні» релігійні вчення тощо.

Згодом термін вживається щодо культури, яка перебувала під забороною в тоталітарних країнах Східної Європи та СРСР у період від 1950 до кінця 1980 рр. Інші назви – «неофіційне мистецтво», «нонконформізм», «дисидентське мистецтво» та ін.

Мистецький андерграунд у тоталітарних країнах – це вільна творчість, що виникла всупереч ідеологічній регламентації життя у суспільстві і була антиподом офіційно канонізованому мистецтву. Централізованій надіндивідуальній та наднаціональній імперській ідеології андеграунд протиставляв протилежні, загалом персоніфіковані ідеали: суб’єктивізм, індивідуалізм, ірраціоналізм, еротику, чуттєвість. В Україні надзвичайно важливою була тематика відродження національних традицій.
Після «перебудови» та розпаду СРСР схожі процеси у культурі частіше називають «альтернативними» або «маргінальними».

Притаманні риси:

• 
  бунтарство;


• відмова від загальноприйнятих цінностей, ідеології, традицій, норм;


• 
  епатаж.

В Україні |

Олександр Шульдиженко. «Приватна власність»

Андеґраунд в образотворчому мистецтві у період 60-80-х років також називають «другою хвилею авангарду», яка своїми новаторськими завданнями була співзвучна першій хвилі авангарду початку ХХ сторіччя. В Україні ця хвиля найвиразніше виявилася у період 60-80-х років XX століття. На думку деяких мистецтвознавців, слід розрізняти андерграунд, як найрадикальнішу форму мистецького спротиву тоталітаризмові, яку переслідувала влада, і «неофіційне мистецтво», «нонконформізм», «дозволені» владою.^[2]

Поділ андеґраунду і «неофіційного мистецтва» багато в чому соціально — статусний; естетично вони дуже близькі. На тлі ідеологічного «парадно-офіційного» мистецтва ними по-різному створювалось позаідеологічне мистецтво, де на першому плані було вирішення творчих, власне художніх завдань.

Заборона виставкової діяльності спонукала невизнаних художників до влаштування виставок у покинутих приміщеннях, квартирах друзів тощо. В Україні перші квартирні виставки відбулися в Одесі - у помешканні художника і мистецтвознавця Олега Соколова , починаючи з 1956 р.^[3]Надалі сформувалася потужна група художників-нонконформістів, які відкрито виступили проти соцреалізму^[4]. Широкого розголосу набула епатажна виставка двох молодих одеситів у 1967 «Сычик+Хрущик»( тобто Станіслав Сичов і Валентин Хрущ ), які розвісили картини на паркані, зібравши чималий натовп, і протрималися три години, поки влада не розігнала їх. Так почалася хвиля другого одеського авангарда, який створювали: Олександр Ануфрієв, Володимир Стрельніков, Віктор Маринюк, Валерій Басанець і його дружина Тетяна, Людмила Ястреб, Андрій Антонюк, Люсьєн Дульфан, Олег Волошинов, Євген Рахманін, Володимир Цюпко, Ігор Божко, Олександр Стовбур, Юрій Єгоров, Михало Ковальский, Сергій Князєв, Володимир Наумець, Микола Степанов, Олександр Дмитрієв, Надія Гайдук, Віталій Сазонов, Віктор Рисович, Михайло Черешня, Євген Годенко та інші.^[5].

У 1965 р. в Харкові, в одному з дворів на вул. Сумській, відбулася одноденна виставка нонконформістського мистецтва «Під аркою». В ній брали участь: Вагріч Бахчанян , Анатолій Кринський, Михайло Басов, Юрій Кучуков, Анатолій Шулік та ін. Багато хто з них вчився у відомих авангардистів, що працювали на той час у Харкові – Олексія Щеглова, Василя Єрмілова, Бориса Косарєва. Початком 1960 рр. датуються перші, радикальні за естетикою, фотосерії Валерія Черкашина. Важливою подією нонконформістського мистецтва 1970-х рр. була поява "харківської школи фотографії".

У Західній Україні склалася інша творча атмосфера, де чимало митців навчалося не в радянських, а європейських художніх закладах. В Ужгороді, починаючи з кінця 50-х років, утворилося коло митців-абстракціоністів: Павло Бедзір, Єлизавета Кремницька, Ференц (Ечі) Семан та ін.
У Львові художники Роман та Марґіт Сельскі (з початку 1950-х рр.) збирали у своєму помешканні "Салони" . Їхніми однодумцями були: Роман Турін, Омелян Ліщинський, Даниїл Довбошинський, Володимир Патик, Ярослав та Ярослава Мотики, Оксана і Володимир Риботицькі, Карло Звіринський та ін. Коло неформального мистецтва у Львові в 1970 – 1980-рр. поповнилося такими іменами як Олександр Аксінін, Надія Пономаренко, Галина Жигульська, Валерій Дем’янишин, Євген Захаров, Михайло Зелен, Володимир Пінігін та ін.

У Києві в 1960-1964 рр. діяв «Клуб творчої молоді», створений за ініціативи Леся Танюка. ^[6]
Членами клубу були письменники, композитори, театрали, кібернетики, журналісти. Серед художників були, зокрема: Алла Горська і її чоловік Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко, Олександр Шкарапута, Олег Єржиковський, Олексій Татаров, Володимир Прядко, Борис Плаксій, Віталій Коробко та ін. До найбільш ранніх квартирних виставок у Києві (1964 р.) належить експозиція графіки Анатолія Превиша, яка втілила символіку незламності покоління шістдесятників. ^[7]

До цього ж покоління належать і так звані «Київські анахорети», за визначенням мистецтвознавства Бориса Лобановського, тобто ті, хто сповідував герметичну естетику, захоплювався абстрактними формами: Валерій Ламах, Флоріан Юр’єв, Вілен Барський, Григорій Гавриленко, Олександр Дубовик, Анатолій Сумар та ін. ^[8]

У 1964 р. в Києві сформувався невеликий гурт митців наступної генерації, «Нью Бент»: Микола Трегуб , Вудон Баклицький і Володимир Борозенець, (який незабаром відокремився).^[9] Вони влаштовували виставки на спорожнілій території старого цегляного заводу біля вул. Сирецької: приносили картини вранці й забирали увечері. Надалі невизнані художники продовжували виставляти твори на квартирних виставках та у деяких клубах. Так, у 1977 році утворилося об’єднання «Рух», де збиралися літератори, вчені, митці й обговорювали новітні течії у світовому мистецтві, «самвидав» тощо. У 1977 організатори «Руху» ( Ю. Косін, М.Нєдзєльский і С. Федоринчик) влаштували виставку, де про себе заявили митці-неформали: Микола Трегуб , Вудон Баклицький, Микола Залевський, Олександр Костецький, Олена Голуб, Володимир Богуславський, Михайло Жуков та інші.^[10]

Поширеною моделлю життя представників андеґраундного мистецтва була робота вдома, без надії на визнання, в поєднанні з іншими видами діяльності. Так, художню й педагогічну діяльність суміщали: Борис Лобановський, Олег Животков, Олександр Павлов, Карл Звіринський, Роман Сельський, Олександр Соколов. У монументальному цеху працювали: Павло Бедзір, Ференц Семан, Єлизавета Кремницька, Валерій Ламах, Федір Тетянич, Ернест Котков, Віктор Хамков, Олександр Шульдиженко. Книжковою та журнальною графікою займалися: Григорій Гавриленко, Анатолій Сумар, Яким Левич, Олена Голуб, Микола Залевський, Надія Пономаренко та інші.

Наприкінці 70-х настала деяка лібералізація у суспільстві, було створене окреме молодіжне об'єднання при Спілці художників, після чого частково «неофіційне мистецтво» стало «дозволеним». Андеґраундні художники, які виставлялися раніше тільки в квартирах, змогли брати участь у деяких офіційних виставках. Серед київських художників це були: Яким Левич, Зоя Лерман, Іван Марчук, Юрій Луцкевич, Валентин Реунов, Ірина Макарова-Вишеславська, Олександр Павлов, Олексій Орябинський, Юлій Шейніс, Михайло Вайнштейн, Євген Волобуєв, Анатолій Лимарев, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Федір Тетянич і багато інших.

Чимало андеґраундних художників зазнали гоніння з боку владних структур за свою позицію, що вкоротило їм віку або ж примусило покинути країну. Попри все художники виявили незламність, чинячи «тихий опір» своїми пензлями й фарбами, створюючи нетрадиційні й незвичні художні прояви, як от перформанси, інсталяції, концепти тощо. Андеґраунд - це символ духовної свободи, творчої незалежності, синонім новаторського мистецтва, це початок більшості процесів, що відбуваються в сучасному мистецтві сьогодні.

Нині твори опозиційних художників високо цінують колекціонери, вони зберігаються у музеях світу, а саме: Американський музей у Нью-Джерсі «Зіммерлі-арт-музеум»( Zimmerli Art Museum at Rutgers University), Національний художній музей України, Музей шістдесятництва ( Київ), Галерея NT-Art( Одеса) та багато інших.

Див. також |

• Мейнстрим


• Самвидав


• Альтернативна музика


• Радянська рок-музика


• Радянська естрада

Примітки |

Література |

• 
  УСЕ Універсальний словник-енциклопедія. — 4-е видання. — 2006. — С. 57.


• 
  Герасимчук О. А. Андеґраунд // Енциклопедія Сучасної України. — Т. 1.— К. — 2001. — С.471.


• 
  Гліб Вишеславський, Сидор-Гібелинда Олег. Термінологія сучасного мистецтва, Paris-Kyiv, Terra Incognita, 2010,  - ISBN 978-966-96839-2-2
  


• 
  Лесь Танюк. Життя в мистецтві та політиці // Слово, Театр, Життя, К., 2003, том 2, С. 184


• Сверстюк Є. Блудні сини України. — К.: Знання, 2001. — С. 176.


• 
  Голуб Олена. Андерграунд: підземний потяг, що рухається з минулого в майбутнє // Сучасність, № 6, 2001, — С. 152


• 
  Голуб Е. Висящие на одной стене — связанные одной цепью // Радуга 2004, № 7 — 8. — С. 164


• 
  Котова О.Неофіційне мистецтво Одеси 60 — 80-х років… // Міст № 2, К., 2005, № 7 — 8, 109–118


• 
  Савицька О., Одеська школа сьогодні // Образотворче мистецтво № 3, 2004, С. 59—61


• 
  Голубовский Е. Там все Европой дышит, веет…// Черный квадрат над Черным морем. – Одесса, 2001.


• 
  Медведєва О. Історіографія нонконформізму в українському образотворчому мистецтві 60-х рр. ХХ ст. // Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. — К., 2002. — Вип. 1(2) — С. 104.


• 
  Ольга Петрова На шаблях сидіти жорстко // Мистецтвознавчі рефлексії. — К., 2004


• Галина Скляренко. На берегах. Нотатки до українського мистецтва XX століття — К.: Софія, 2007. — С. 25. — ISBN 978-966-8684-35-7

Посилання |

• Украинский андеґраунд 90-х: опередить время

п о р Кінокатегоризація За стилем Арт-хаус Експериментальне Фільм нуар Екшн Епік Трилер Фентезі Мюзикл Жахи Історичне Біографічне Кінокатастрофа Кінопритча Кінопропаганда У Вікіпедії є проект «Кінематограф» За аудиторією Доросле Підліткове Дитяче Сімейне Жіноче За виробничим форматом Ігрове Документальне Анімація Наукове Науково-популярне Повнометражне Середньометражне Короткометражне Незалежне Андеґраунд Серіал Блокбастер Середньобюджетне Малобюджетне Безбюджетне Звукове Німе Чорно-біле Кольорове 3-D За жанром Драма Психологічна драма Соціальна драма Мелодрама Комедія Музична комедія Трагедія Трагікомедія За змістом Військове Детектив Спортивне Концерт Порнографія Кримінал Притча Казка Вестерн Спагеті-вестерн