Ufdjrw

Олекса Шатківський 1908—1979
Митець України
Картина «Квіти»
Картина «Студент» («Портрет студента Кавецького»), 1932 р. картон, олія; 19,5х25;
Картина «Оголена», 1970-ті рр., картон, темпера; 73х92;
Сімейне фото, 1920-ті роки, другий зліва — Олекса Шатківський;

Оле́кса Я́кович Шаткі́вський (28 травня 1908, хутір Сміх^[1] біля м. Почаїв — † 28 червня 1979, Львів) — український маляр і графік родом з м. Почаєва на Волині.

Життєпис |

Від 1914 року — на Січеславщині. У 1918 повернувся додому. Навчався у Почаївській іконописній майстерні, у Варшавській школі прикладного мистецтва (отримав 14 нагород за живопис і графіку) і в Академії Мистецтв (клас В. Скочиляса і Л. Вичулковського); з 1931 був членом гуртка укр. митців «Спокій».

Перебуваючи в Європі, відвідує музеї Берліна, Дрездена, Парижа.

В 1939 році повернувся з Варшави до Почаєва, де вчителював у Почаївській середній школі та продовжував малювати. Після закінчення війни з 1945 працював художником у Тернопільському драматичному театрі імені Т. Шевченка. Ескізи сцени та декорацій театру того часу тепер знаходяться в Тернопільському обласному Державному Архіві, завдяки випадковій знахідці через багато років.

Від 1946 року митець жив у Львові.

Шатківський — викладач з 1948 Інституту прикладного і декоративного мистецтва (тепер Академія Мистецтв) та 3 1950 Поліграфічного інституту ім. І. Федорова у Львові (тепер Академія друкарства).

Виставляв власні твори з 1932 у Москві, Варшаві, Львові, Луцькому, Рівному та ін. м.

Наприкінці 1950-х у малярській манері митця відбулись суттєві зміни.
Поряд із основними темами — ліричний пейзаж, натюрморт, переважно квіти — автор звернувся до зображення портретів класиків української культури, історичних постатей, народних звичаїв.

Нарівні з власним прізвищем Шатківський ним використовувалась і Сміх-Шатківський, повязана з давнім родом Сміхів — власників однойменних маєтків близько Почаєва.

Помер Олекса Шатківський у Львові 28 червня 1979 року. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 32. На могилі надгробок авторства Теодозії Бриж.^[2]

Твори |

Твори Олекси Шатківського знаходяться у Львівській та Луцькій картинних галереях, в фондах Національної спілки художників України в Києві, Національному музеї Польщі в Варшаві, а також в приватних колекціях.

Численні картини з краєвидами Волині, Карпат і Львова; Картини до 100-річчя смерті Т. Шевченка (1961), багато літографій і гравюр.

Творчість Шатківського позначена рисами імпресіонізму, і належить до напрямку в образотворчому мистецтві — постімпресіонізм, що виник у 1880-х роках.
Художники цього напряму дотримувалися не тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації.

До видатних представників постімпресіонізму в живописі відносяться Вінсент Ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Анрі Тулуз-Лотрек.

Ретроспективна виставка творів Шатківського відбулась у Львові в 1968 році.

У 2004 Інститут Колекціонерства Українських Мистецьких Пам'яток при Науковому Товаристві Шевченка та видавництво «Оранта» Львів-Київ, видали альбом Олекси Сміх-Шатківського з ілюстраціями 170 праць художника.

Спогади про митця |

Певний період життя Олекси Шатківського, його ставлення до праці над власними творами та характер відносин з близькими, описала в своїх спогадах його племінниця — Шатківська Софія:

Я з гордістю кажу, що мого батька, найстаршого в сім'ї, Василя Яковича Шатківського і Олексу Яковича єднали багатолітня дружба і взаєморозуміння. Тож щорічний приїзд Олекси зі Львова позитивно впливав на родинне єднання і взаємозбагачення братів. Коли Олекса (як вдома всі його кликали) приходив ,то в нас починалося свято. Насамперед на годину - дві зупинялося колесо шаленого ритму сільського життя. Особливо влітку, коли слово "відпочинок" рідко заходило в нашу хвітку. Кожен мав свій відтинок обов'язків на день чи сезон, список яких нанизувався на цв'яшок, звідки інколи ще вчорашній не був знятий бо не закінчено працю. Лише зимою мама могла шити , вишивати, а тато малювати... Часто в нас в саду тато й Олекса сиділи на лавці під сливкою за столиком з однією ногою і обмінювалися жартами, політичними чи родинними новинами; деколи в хаті ледь чутно слухали забороненну в той час радіостанцію "Свобода" або ж філософствували на тему "соціалістичного реалізму", який дуже хвилював Олексу, бо як той радикуліт викручивав його свободу творчості. Інколи спілкування закручувалось у музику, уся ж родина крім мистецтва любила ще грати і співати. Сиджу бувало, у куточку кімнати на маленькому дерев'яному стільчику , зробленому для мене татом і з захопленням оглядаю цю групу людей: тато, Олекса, старша сестра Надя і сусід Леонід. Деколи вони в іншому складі, або лише Олекса і тато. Василь, як правило, грав соло на власній мандоліні, яку оздобив інкрустацією, Надя на гітарі, Олекса на балалайці, Леонід на контрабасі. Неспішна розмова, настройка інструментів, проба. Тоді хтось пропонує якусь специфічну мелодію яку більшість знає, а якщо ні ,то тато просить наспівати хоч трохи і він підбирає тон, ноту, проба, грають. А вже як розіграються то ллється та музика спокійно і впевнено вальсами, польками, народними піснями... І я з того стільчика пливу з тими ритмами десь далеко, торкаюсь подій пов'язаних з творенням цих мелодій. Ці хвилі піднесення формують мою свідомість, почуття ритму і краси. Родина вдома , чи це не щастя? У світлиці, нині - вітальні, в кутку під рушниками вшановані образи Матері Божої та Ісуса Христа -"пара", як кажуть в народі, мальовані Олексом Яковичем і подаровані татові на вінчання. Це ще дуже ранні його роботи, мабуть ще до його навчання в академії. Коли Олекса з сім'єю літували в Почаєві, ми ходили їх відвідувати. Я ніколи себе й не запитувала, чому ми йдемо на Кутець, я знала що це була наче подорож у казку. Ми вирушали з дому зі шкляним бутлем повним свіжого молока, банкою сиру чи ще з чимось їстивним. Виходили за хвіртку і простували попід старі горіхові дерева вузькою на одну підводу, сьогодні авто, дорогу аж до хреста, який стояв на Т перехрестку з основнішою дорогою на два авта, що вліво йшла до міста (Почаїв) а вправо вела на Кутець, де була збудована та не викінчена хата Олекси Шатківського. Цей хрест поставлений моїм батьком Василем Яковичем відразу після Другої Світової війни із спеціально підготовленого дуба із власного саду. Тато його глибоко вкопав і облаштував кути міцними металевими рейками та укріпив цементним фундаментом щоб комуністи не знищили, як трапилось з іншими хрестами (люди називають фігурами) в околицях. На перехресті деревин прилаштовані з обох боків на кут ікони, мальовані батьком на мідних квадратних пластинах. Мати Божа із заходу - роз'пяття зі сходу. Кожна людина що проходить чи проїжджає мимо вклониться, перехреститься з вдячністю, благословінням чи просьбою. А ставився хрест в часи коли майже кожну думаючу людину на Сибір вивозили. Нашу родину також потлумили . Олексів і татів брат Фіофан уже був вивезений, тато жив зпакований... Нині це лише однин вцілілий хрест, вже вкотре помальований та відновлений. Щороку перед Паскою сусіди, діти прикрашають квітами, стрічками, а на Різдво ялинками. Ото ж ми, перехрестившись та вклонившись повернули на право, проминули дві садиби наших дальших родичів дійшли до злиття двох доріг, звідки вже видно студню і Олексові ворота. Студня - це така дерев'яна сіра будівля з черепичним дахом (мабуть раніше була під соломою) над криницею що захищає її від негоди та забруднення. Всередині одночасно може поміститися кілька людей і зачекати, поки одна покрутить собі корбу та витягне рипучої холодної пресмачнющої води, переллє розбрискуючи у своє відро. В тому ж часі сусіди обміняються своїми злиднями та жартами. Навколо студні на зеленій траві як правило граються діти а надвечір тут гніздиться молодь. Студня теж розташована на перехресті доріг і своїм лівим боком впираєтьсяв садибу Шатківських, а трохи лівіше від неї вже вхід до двору. Звичайні дачні ворота без хвіртки, збиті з дрючків напевно моїм батьком. Щоб їх відчинити, потрібно зняти накинене іржаве дротяне кільце, що утримує ворота від нахилу, тоді піднести цю частину воріт і пройти разом з ними зо два кроки вперед. Зачинити таким же способом. Ще з дороги ми бачимо ту шлакову хату з величезними на той час тільки в Олекси вікнами і хором чарівних квітів перед хатою. У сусідів то все городи. Отже, найперше ми вітаємось з квітами, що теж радіють нашому приходові і всміхаються нам своїми різнокольоровими личками. Олекса і його дружина Зоя теж були в них закоханні Я й тепер згадую цей квітник, коли свої саджу, бо тоді, будучи ще дитиною, я не знала скільки ця краса потребувала праці і догляду. А ще зачаровує те всюдисуще пишнотрав'я : росте, цвіте і пахне. Люди ж косять для худоби, тільки тут є розкіш для трави та дерев. Якось я чула:" Цей сад Олекса зовсім запустив: не обрізує, не обчищає, не білить, не підкопує, а як вродив!" Вся сім'я копошиться на подвір'ї : Олекса, як правило, - малює, Зоя щось ворожить з їжею: варення, печення; та й хлопці чимось задіяні. Тато веде розмову із братом. А я тільки спостерігаю із здивуванням... мовчазною була. Обоє були невисокого росту, щупленькі. Тато носив ліній кашкет, з під якого поза вухами ще сріблилося трохи сивого волосся, а Олекса осіняв свою лису голову беретом, з яким мабуть ніколи не розлучався. Тато ходив з палицею, Олекса малими кроками, неспішно, трохи похитуючись від наслідків з операції. У хаті замість зручних стільців - колоди (зрізи стовбурів яблуні). Вузеньке металеве ліжко біля стіни завішеної чарівним полосатим килимком гірчично- зелено-коричневих кольорів, якого із залишків тканин змайструвала Зоя Олександрівна - високопрофесійна кравчиня. Одяг акуратно повішений на плечиках із звичайних дерев'яних паличок іще з корою, перев'язаних мотузкою посередині, щоб на цвях у стіні повісити. Залізна піч на дрова, мольберт, фарби ось і весь "гарнітур". Жодних традиційних меблів, а виглядає затишно. На стінах картини в рамках і без. Запам'яталась мені чорно - біла гравюра, де бабуня на жорнах меле, вправлена в рамку з білих березових гілок. Специфічно. Фотографії. Ось дід та баба, ще якісь родичі, ось тато на будові Олексової хати. Ця хата розташована на землі діда Якуба, яку дід віддав своїм синам. Як нині бачу наприкінці садиби ту стару побілену вапном однокімнатну хатину під солом'яною покрівлею де дід Якуб і баба Параска Сміхи виростили одинадцятеро дітей. І я там з дідом гралася ще дуже малою. Зоя Олександрівна завжди пригощала нас якимось смакотами. Особливо добрі в неї були наливки чи то домашнє вино що мало запах різних ягід зі саду. Присмак мінявся як і сезон збирання, не мінялась лише щирість. Значно пізніша світлина в моїй пам'яті переносить мене до Львова. Квартира Шатківських, що була одночасно і майстернею, розташована на Проспекті Свободи, в самому серці стародавнього Львова де я жила короткий час в 70 р. Тут своя загадковість (не як у всіх). Багато духу. Простота інтер'єру. Чисто, скромно і святково. Картини, піано, бандура, одна шафа на чотирьох людей, увінчена косівськими глечиками, куманцем та підсвідчником. Хата елегантно оздоблена вишивками пані Зої де вона використала лише один давній Трипільський елемент та лінії у помаранчевих, ніжно зелених та чорних кольорах що вражали гармонією і витонченістю. Вітальня і спальня разом, а менша кімната - то Олексова робітня. Мені здавалося, що він працював постійно. Бо коли б я в ночі чи зранку не прокинулась - у робітні все горіло світло. Сам готував їсти коли Зоя була в Почаєві. Варена сушеня з кутецькогосаду (яблука, сливи, ягоди, груші), чорний хліб, щавлевий борщ, який я в Олекси й навчилась готувати. Яйце, щавель і картопля - геніальна простота. Олекса вчив мене живопису, підготовляючи до вступу в училище ім. Труша. ЩоденноЯ мала можливість бачити як уже викінченні його твори так і щойнопочаті: лише кілька доторків до полотна ним же винайденим "інструментом" - надломленою паличкою (тріскою) з фарбою і вже впізнається колорит наступного задуму. Зацвітають квіти у глечиках, яблука чваняться своїми червоними щічками... Все звучить так влучно, так сильно, а за тими квітами, де тло, все бачиться мені та сіра шлакова хата з Почаєва. У вітальні справа, на середині стіни, привертає увагу велике вишите панно - робота Зої Олександрівни. Монументальні жіночі фігури наче виходять з картини, на дальньому плані виблискують золотом куполи Почаївської Лаври. Високі стіни кімнати дарують простір для багатьох Олексових натюрмортів: з ліліями, жоржинами, айстрами... це як живеш у галереї. Класичний тривимірний натюрморт як правило будується за допомогою світла, тіні та кольору предметів у їх достеменній пропорції. Здавалобся що немає іншого способу вираження. Олекса Шатківський започаткував новий вимір письма натюрморту, що до ніякого попереднього в історії не відноситься. Колір мерехтить, перетікає з предмету в предмет. Замішане місиво виліплює форму квітки чи глечика на якого потрібно дивитись чуттям а не лише оком. Свобода вислову без перспективи чи геометричної побудови дарує глядачеві свободу бачення, запрошує тішитись а не аналізувати. Посмішка творця передається спостерігачу. Софія Шатківська 2010

Примітки |

Література |

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.


• Герета І. Художники Тернопільщини кінця XIX — XX ст. Олекса Шатківський //Тернопіль. — 1994 . — № 2 — 3. — С. 13 — 14.


• Герета І. Поет живопису //Вільне життя. — 1981 . — 27 трав.


• Дуда І. Тернопільщина мистецька: (Живописець, графік Олекса Шатківський. Коротка довідка) //Свобода. — 1992 . — 7 лип.


• Олекса Шатківський (1908 — 1979) — укр. живописець і графік //Лупій Г. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник. — Львів, 1996 . — С. 269 — 270 .


• Почаївський імпресіоніст: (О. Шатківський) //Ровесник. — 1998 . — № 27. — С. 4.


• Ратинський І. Олівцем та пензлем: До 93-річчя з дня народження О. Шатківського //Вільне життя. — 2001 . — 15 трав.


• 
  Дем'янова І., Дуда І., Стецько В. Шатківський Олекса Якович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 624-625. — ISBN 978-966-528-279-2.

Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.