Ufdjrw

Етилдихлороарсин;
; ;	; ;
Інші назви;	ED, DICK;
Ідентифікатори;
Номер CAS	; 598-14-1;
Номер EINECS	; 209-919-3;
SMILES	; CC[As](Cl)Cl;
InChI	; 1S/C2H5AsCl2/c1-2-3(4)5/h2H2,1H3;
Властивості;
; Молекулярна формула;	C2H5AsCl2
; Молярна маса;	174,889 г/моль;
; Густина;	1,6595 г/см³;
; Тпл	-65 °C;
; Ткип	155,3 °C;
; Розчинність (вода);	<1 г/л;
; Тиск насиченої пари;	2,29 мм рт. ст. (21,5 °C);
	Якщо не зазначено інше, дані приведені для речовин у стандартному стані (за 25 °C, 100 кПа);
	; Інструкція з використання шаблону;
	; Примітки картки;

Ети́лдихло́роарси́н — арсенорганічна сполука складу C₂H₅AsCl₂. Має токсичну дію на шкіру та органи дихання. У період Першої світової війни застосовувалася збройними силами Третього Рейху як отруйна речовина шкірно-наривної, а також задушливої дії. У контексті військового застосування має позначення ED.

Зміст

1 Історія

2 Фізичні властивості

3 Отримання
- 3.1 Історичні методи
- 3.2 Лабораторний метод
- 3.3 Промислові методи

4 Хімічні властивості

5 Токсичність

6 Примітки

7 Джерела

Історія |

Вперше етилдихлороарсин отримав у 1881 році В. Ла Кост^[2]. Ще до початку Першої світової війни стосовно нього, а також алкільних аналогів — метил- і фенілдихлороарсину, вже проводилися токсикологічні дослідження.

У бойових діях етилдихлороарсин вперше був застосований в артилерійських снарядах навесні 1918 року німецькою стороною, під кодовою назвою DICK. Він використовувався як окрема бойова отрута, так і у поєднанні з іншими агентами. Зокрема, спочатку він класифікувався як складова зброї типу «зелений хрест 3», а згодом — як «жовтий хрест 1». Так, відомими сумішами із його використанням є:

дихлорометиловий етер (18 %), етилдихлороарсин (37 %), етилдибромоарсин (45 %);

дихлорометиловий етер (20 %), етилдихлороарсин (80 %).

Фізичні властивості |

Етилдихлороарсин — це безбарвна рухлива рідина, що має гострий, а у малих концентраціях фруктовий запах. Він добре розчиняється в органічних розчинниках: бензені, ацетоні, циклогексані, діетиловому етері. Розчиняючись у воді, зазнає гідролізу.

Леткість етилдихлороарсину — 6,5 мг/м³ при 0 °C; 20,0 мг/м³ при 20 °C; 27,200 мг/м³ при 25 °C.

Отримання |

Історичні методи |

Вперше етилдихлороарсин був синтезований за реакцією між діетилртуттю та трихлороарсином:

displaystyle mathrm (C_2H_5)_2Hg+2AsCl_3longrightarrow 2C_2H_5AsCl_2+HgCl_2

У 1908 році був запропонований метод отримання при нагріванні у закритій ємності етиларсину і хлорувальних агентів на кшталт HgCl₂, SnCl₂ чи SbCl₃:

displaystyle mathrm C_2H_5AsH_2+2HgCl_2longrightarrow C_2H_5AsCl_2+2Hg+2HCl

Лабораторний метод |

Отримання у лабораторних умовах можливе шляхом реакції Меєра, взаємодією етилйодиду із арсенітом натрію, синтезованим in situ. Для цього в колбу місткістю близько 2 л вносять розчин гідроксиду натрію (60 г NaOH та 500 мл води), розчиняють 50 г оксиду As₂O₃, додають 100 г етилйодиду і підключають мішалку. Взаємодію проводять на водяній бані протягом 2 годин, поступово підвищуючи температуру до точки кипіння.

displaystyle mathrm As_2O_3+3NaOHlongrightarrow Na_3AsO_3+3H_2O

displaystyle mathrm Na_3AsO_3+3C_2H_5Cllongrightarrow (C_2H_5)Na_2AsO_3+NaCl

Отриманий розчин переносять у перегінну колбу та відділяють побічні продукти (етер і спирт), а також надлишкову кількість етилйодиду. Залишок у колбі обережно нейтралізують концентрованою сульфатною кислотою, після чого додають 90 г метилсульфату і на водяній бані відганяють метилйодид^[3]. Після додавання півлітра концентрованої хлоридної кислоти суміш швидко фільтрують і пропускають крізь фільтрат струмінь газуватого діоксиду сірки:

displaystyle mathrm (C_2H_5)Na_2AsO_3+2HCllongrightarrow (C_2H_5)H_2AsO_3+2NaCl

displaystyle mathrm (C_2H_5)H_2AsO_3+SO_2longrightarrow H_2SO_4+C_2H_5As=O

displaystyle mathrm C_2H_5As=O+2HCllongrightarrow C_2H_5AsCl_2+H_2O

Розчин набуває прозорості, а на дні збирається оліїста фракція етилдихлороарсину, котру відділяють ділильною воронкою і просушують над хлоридом кальцію, а згодом переганяють вакуум-дистиляцією. Вихід продукту становить 75—80 %

Промислові методи |

Більшість способів отримання етилдихлороарсину у промислових масштабах базуються на реакції між арсенітом натрію та етилйодидом. Також у період Другої світової війни був розроблений промисловий синтез, заснований на взаємодії тетраетилсвинцю і трихлороарсину:

displaystyle mathrm (C_2H_5)_4Pb+AsCl_3longrightarrow C_2H_5AsCl_2+(C_2H_5)_2PbCl_2

displaystyle mathrm (C_2H_5)_2PbCl_2+AsCl_3 xrightarrow 100^oC C_2H_5AsCl_2+C_2H_5Cl+PbCl_2

Хімічні властивості |

За своїми хімічними властивостями етилдихлороарсин аналогічний до метил- і фенілдихлороарсинів. У воді етилдихлороарсин гідролізується до етилзаміщеного арсиноксиду — оліїстої рідини із часниковим запахом, але без токсичної дії на шкіру:

displaystyle mathrm C_2H_5AsCl_2+H_2Olongrightarrow C_2H_5As=O+2HCl

Він окиснюється в етиларсенатну кислоту під дією пероксиду водню та нітратної кислоти:

displaystyle mathrm C_2H_5AsCl_2+H_2O_2longrightarrow (C_2H_5)H_2AsO_3+2HCl+O

Атоми Хлору у молекулі можуть бути заміщені слабшим галогеном (у розчині ацетону):

displaystyle mathrm C_2H_5AsCl_2+2NaIlongrightarrow C_2H_5AsI_2+2NaCl

При дії сірководню утворюється етилсульфід:

displaystyle mathrm C_2H_5AsCl_2+H_2Slongrightarrow C_2H_5AsS+2HCl

Аналогічно до багатьох інших бойових отруйних речовин, етилдихлороарсин є нестійким до дії гіпохлоритів і розкладається при дії на нього як їхніх розчинів, так і суспензій.

Токсичність |

Етилдихлороарсин має подразнюючу дію на дихальні шляхи. При його вдиханні він діє як отруйна речовина задушливої дії та спричинює бронхопневмонію та набряк легень. Ураження відбувається при його концентрації у повітрі більше 0,05 мг/л (при 15-хвилинній дії), концентрація вище 0,2 мг/л може бути смертельною.

Шкірна дія етилдихлороарсину проявляється не так сильно, як у близькоспорідненого до нього люїзиту. Утворення пухирців на уражених ділянках шкіри відбувається без прихованого періоду. Порогова концентрація, при якій має місце подразнення шкіри, становить 0,1—0,5 мг/см², а утворення пухирців — 2 мг/см².

Примітки |

↑ ETHYLDICHLOROARSINE
d:Track:Q278487

↑ La Coste. // Annalen der Chemie und Pharmazie. — 1881. — Т. 208, вип. 33 (18 квітня). (нім.)

↑ Оскільки наступні реакції протікають у кислому середовищі, присутня у значній кількості йодидна кислота може утворювати дийодоарсин. Для запобігання цьому йодид-іони відганяються у формі метилйодиду.

Джерела |

Hoenig, S. L. Compendium of Chemical Warfare Agents. — New York : Springer, 2007. — 222 p. — ISBN 0-387-34626-0. (англ.)

Sartori, M. The War Gases. — New York : Van Nostrand, 1939. — 360 p. (англ.)

Франке З. Химия отравляющих веществ. — М. : Химия, 1973. — Т. 1. — 440 с. (рос.)

[<span_class="wikidata_cite_citetype_Q2881060_citetype_Q4117139"_data-entity-id="Q278487">ETHYLDICHLOROARSINE<span_class="wef_low_priority_links"></span></span><div_style="display:none;">[[d:Track:Q278487]]</div>-1] ETHYLDICHLOROARSINE
d:Track:Q278487

[2] La Coste. // Annalen der Chemie und Pharmazie. — 1881. — Т. 208, вип. 33 (18 квітня). (нім.)

[3] Оскільки наступні реакції протікають у кислому середовищі, присутня у значній кількості йодидна кислота може утворювати дийодоарсин. Для запобігання цьому йодид-іони відганяються у формі метилйодиду.

搜尋此網誌