Ufdjrw

Менахем Вульфович Бегін івр. מנחם בגין‎
івр. מנחם בגין‎
7-й прем'єр-міністр Ізраїлю
Час на посаді:
21 червня 1977 — 10 жовтня 1983
Попередник	Іцхак Рабин
Наступник	Іцхак Шамір
Народився	16 серпня 1913(1913-08-16) Берестя, Російська імперія
Помер	9 березня 1992(1992-03-09) (78 років) Тель-Авів, Ізраїль
Громадянство	Ізраїль
Національність	єврей
Політична партія	1) Херут 2) Лікуд
Професія	юрист
Релігія	Юдаїзм
Нагороди	Нобелівська премія миру (1978)
Медіафайли у Вікісховищі

Менахем Вульфович Бегін (івр. מנחם בגין ‎‎; *16 серпня 1913(19130816), Берестя — 9 березня 1992, Тель-Авів) — політичний діяч Ізраїлю, сьомий прем'єр-міністр Ізраїлю від червня 1977 до 1983, лауреат Нобелівської премії миру (1978).

Молодість |

Менахем Бегін народився в сім'ї секретаря брест-литовської (берестейської) єврейської громади, що одна з перших у місті пристала до сіонізму. Там же в Бересті закінчив єврейську релігійну школу, потому державну гімназію (1931) і вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права (навички правознавця згодом були притаманні йому як політичному діячеві).

Будучи сіоністом вже за родинною традицією й з 10-річного віку перебуваючи в лавах дитячої (скаутської) сіоністської організації «Гашомер Гацаїр», Бегін у 16 років долучився до радикального крила руху т.зв. «ревізіоністського сіонізму», підпавши під вплив виступів його засновника Володимира Жаботинського. Відтак, Бегін вступив до молодіжної організації ревізіоністів «Бейтар». Як писав він потому:

Він швидко зробив кар'єру в організації, спершу ставши керівником берестейського відділення «Бейтару» і одним із його 9 вищих «офіцерів», а згодом (березень 1939 року) призначений особисто Жаботинським загальним керівником («комендантом») «Бейтару» в Польщі.

Бегін у цей час проявляв крайній радикалізм, нерідко з цих маргінальних позицій виступаючи й проти самого Жаботинського, якого, втім, завжди вважав своїм вчителем і наставником.

У 1939 році Бегіна засудили на 6 тижнів ув'язнення за організацію протестної демонстрації перед посольством Англії.

Знімки Бегіна-арештанта НКВС, 1940

Ставши керівником Бейтару, Бегін відразу ж почав формувати осередки бойової організації «Ецель» (Ірґун) і разом з тим намагався організувати якомога масовіший виїзд польських євреїв до Палестини.

Коли гітлерівська Німеччина напала підступом на Польщу, Бегін запропонував польському уряду сформувати частину з бейтарівців, на що отримав відмову. З наближенням німців до Варшави він перебрався до Вільно, тоді як усю його родину було вбито німцями 1941 року.

У вересні 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувала радянська влада і присудила йому 8 років таборів як «агенту британського імперіалізму» та «соціально небезпечному елементу».

У 1941 році, однак, його було звільнено з табору на річці Печорі як польського підданого. Тоді ж Бегін вступив у лави армії Андерса, у складі якої за якийсь час опинився в Палестині.

1943 року Менахем Бегін покидає армію Андерса, й відтоді цілком і повністю віддає своє життя боротьбі за створення єврейської держави, а згодом і служінню їй.

Політична діяльність в Ізраїлі |

У грудні 1943 року Бегін став керівником підпільної організації «Ірґун», і як її очільник проголосив повстання проти англійського мандату, почавши напади і терористичні акції проти англійських військ, влади та установ. Найвідомішою з них є організація та здійснення підриву штаб-квартири англійців у єрусалимському готелі «Цар Давид».

У 1944 та 1948 роках двічі виникали ситуації, коли «Ірґун» була на межі збройних сутичок із Хаганою, також підпільною єврейською озброєною організацією, що підкорялася керівництву Сіоністської федерації; вважається, що обидва рази лише безпосередня заборона Бегіна на акції супроти одновірців рятувала сіоністів від кривавих міжусобиць.

Бегін — активний учасник Війни за незалежність Ізраїлю; він (як голова Ірґуну) несе пряму відповідальність за жорстоку різанину у Дейр-Ясіні, хоча безпосередньої участі у звірствах бійців Іргун Бегін не брав.

Виступ Бегіна проти угод з ФРН про репарації

У 1948 році після утворення Держави Ізраїль Ірґун була саморозпущена, а її члени ввійшли до Армії оборони Ізраїлю. На основі Ірґуна Бегін створив партію «Херут» («Свобода») і, як її керівник, став лідером правої опозиції в Кнесеті. На виборах до Кнесету 1-го скликання 25 січня 1949 року Херут отримала 11,5% голосів виборців^[1].

За своєю програмою «Херут» продовжувала традиції сіоністського ревізіонізму, поєднуючи відданість ідеї Ерец Ісраелю та силового тиску на арабські сусідські країни, з праволіберальною економічною програмою, водночас різко відкидаючи теорії соціалістичної розбудови Ізраїлю.

У 1952 році були встановлені дипломатичні відносини з ФРН і підписані угоди про репарації урядом Німеччини євреям, постраждалим у роки Другої світової війни. Херут на чолі з Бегіном активно виступила проти «прощення ворогу», і Бегін очолив масові антиурядові демонстрації протесту. З огляду на ситуацію в країні, це призвело до неухильного зростання популярності «Херута» та його лідера, і на виборах 1961 року представництво партії в Кнесеті вже зросло до 17 мандатів^[2].

Напередодні Шестиденної війни (1967), коли ситуація потребувала консолідації всіх національних сил, Бегін уперше ввійшов до складу уряду (як міністр без портфеля), і залишався на посту до 1970 року.

Після створення в 1973 році правого блоку «Лікуд», Бегін очолив цей блок і в результаті його перемоги на виборах у 1977 році сформував перший в історії Ізраїлю правий (не-соціалістичний) уряд.

На прем'єрському посту |

На прем'єрській посаді Менахем Бегін відзначився своєю внутрішньоекономічною і соціальною політикою. Так, на відміну від попередніх урядів, він розгорнув рішучу програму з лібералізації економіки (так званий «жовтневий економічний переворот» 1977 року). Бегін також активно впроваджував у життя заходи зі скорочення соціальної нерівності між більш економічно заможними європейськими євреями (ашкеназі) та євреями, що були вихідцями з країн Сходу (сефарди). Була розроблена спеціальна широкомасштабна програма для підняття не лише життєвого, а й культурного рівня «східних» євреїв. І якщо соціальні програми знаходили підтримку в широких мас масах ізраїльтян, економічні реформи Бегіна піддавалися критиці, адже стрімка приватизація призвела фактично до втрати важелів впливу на економіку, що не так давно являла майже суцільний державний сектор, що доволі швидко потягнуло за собою негативні наслідки — ринкові спекуляції та достатньо високий рівень інфляції (наприклад, у 1980 її показник становив 130%), що навіть змусило Бегіна частково вживати заходів супроти роздержавлення економіки. Однак переобрання Бегіна в 1981 році чітко засвідчило при сприйняття і задоволення в цілому ізраїльського суспільства політики Бегіна.

Бегін, Джиммі Картер і Анвар Садат на підписанні Кемп-Девідської угоди, 1978

Вражаючими були результати зовнішньої політики Бегіна. Він обстоював збереження ізраїльської присутності на окупованих палестинських територіях (Юдея і Самарія), але водночас був прихильником мирного врегулювання з Єгиптом шляхом повернення південному сусіду Синайського півострова. Вже незабаром після приходу до влади Бегін став одним з ініціаторів переговорів з Президентом Єгипту Анваром Садатом, що завершилися підписанням у вересні 1978 року Кемп-Девідських угод (повноформатну кінцеву мирну угоду було підписано згодом, перед Білим домом у Вашингтоні 26 березня 1979 року). За це мирне врегулювання відносин досі непримеренних ворогів Бегін та Садат спільно отримали Нобелівську премію миру.

Не такими вдалими за урядування Бегіна були відносини з рештою арабського світу. Так, 1981 року за наказом прем'єра ізраїльська авіація бомбувала і знищила іракський атомний реактор, позбавивши таким чином Саддама Хусейна можливості виготовити атомну бомбу. Взагалі Бегін вважав, що мир з Єгиптом «розв'язав руки» Ізраїлю для повного знищення ОВП, і з цією метою уряд від 1982 року розпочав вторгнення до Лівану (операція «Мир для Галілеї»). Однак великі втрати в Лівані, розкол у суспільстві щодо ставлення до ліванської війни та смерть дружини призвели до нервового виснаження і проблем зі здоров'ям Бегіна, наслідком чого була його відставка 15 вересня 1983 року.

Останні роки життя Менахем Бегін прожив, відійшовши від публічної активності, поперемінно в Єрусалимі та Тель-Авіві, де він помер 9 березня 1992 року. Бегіна поховано на Оливковій горі в Єрусалимі, поряд з могилами бойовиків Ірґуна, страчених англійцями. Його похорони, що не були офіційними, зібрали тисячі вдячних ізраїльтян.

Факти про особу і з життя Бегіна |

Історик М. Хейфіц характеризує особистість Бегіна таким чином:

Він вважався талановитим оратором і полемістом, за що противники не раз називали його «демагогом». Володів дев'ятьма мовами і взагалі мав хист лінгвіста: у гімназії латина була одним з його улюблених предметів.

Люди, що знали Бегіна особисто, відзначали його особливу елегантність і джентльменство — так, він і за нестерпної спеки носив костюм і краватку. Збереглися свідчення, що будучи арештованим у 1940 році, Бегін перш ніж вирушити у карцер, начистив чоботи і пов'язав свіжу краватку.

Ще одна якість характеру по праву заслужила Бегіну славу — його скромність і вміння спілкуватися з «простими людьми». Так, відомий випадок останніх місяців перебування його на прем'єрській посаді — до нього на прийом прийшла мати солдата, що пропав без вісти у Лівані. В кабінеті Бегіна з жінкою стався напад істерики, і хоча в Бегіна була призначена важлива дипломатична зустріч з чиновником із Вашингтону, він відмовився покинути жінку, допоки їй не полегшало.

Менахем Бегін є також автором статей і трьох книг мемуарного характеру:

• 
  «Повстання» (про підпільну боротьбу «Ірґун», 1950, рос. переклад, Т.-А., 1976);


• 
  «У білі ночі» (1953, про радянську в'язницю та табір; рос. переклад, Т.-А. 1978, Єрусалим-М., 1991; М., 1993):


• 
  «У підпіллі: твори та документи» (4 тт., 1959—61).

Виноски |

Джерела і посилання |

• Йосеф Ахімеїр. Менахем Бегін


• Тріумф і трагедія Менахема Бегіна


• 
  книга Марка Зайчика «Життя Бегіна» (рос.)
  


• Інтерв'ю з Даном Меридором, секретарем уряду Бегіна


• М. Бегин «В белые ночи»


• Меморіальна сторінка на сайті Кнесету Menahem Begin Memorial Page
  


• Power and Politics: Breaking Begin, By ELLIOT JAGER Mar 6, 2007

Література |

• 
  В.І. Головченко. Бєгін // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К:Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  

п о р Прем'єр-міністри Ізраїлю Давид Бен-Гуріон 1948—1954 Моше Шарет 1954—1955 Давид Бен-Гуріон 1955—1963 Леві Ешкол 1963—1969 Голда Меїр 1969—1974 Іцхак Рабин 1974—1977 Менахем Бегін 1977—1983 Іцхак Шамір 1983—1984 Шимон Перес 1984—1986 Іцхак Шамір 1986—1992 Іцхак Рабин 1992—1995 Шимон Перес 1995—1996 Біньямін Нетаньягу 1996—1999 Егуд Барак 1999—2001 Аріель Шарон 2001—2006 Егуд Ольмерт 2006—2009 Біньямін Нетаньягу з 2009

п о р Міністри оборони Ізраїлю Давид Бен-Гуріон 1948 — 1954 Пінхас Лавон 1954 — 1955 Давид Бен-Гуріон 1955 — 1963 Леві Ешколь 1963 — 1967 Моше Даян 1967 — 1974 Шимон Перес 1974 — 1977 Езер Вейцман 1977 — 1980 Менахем Бегін 1980 — 1981 Аріель Шарон 1981 — 1983 Аренс Моше 1983 — 1984 Іцхак Рабин 1984 — 1990 Іцхак Шамір 1990 Аренс Моше 1990 — 1992 Іцхак Рабин 1992 — 1995 Шимон Перес 1995 — 1996 Іцхак Мордехай 1996 — 1999 Аренс Моше 1999 Егуд Барак 1999 — 2001 Біньямін Бен-Еліезер 2001 — 2002 Шауль Мофаз 2002 — 2006 Амір Перец 2006 — 2007 Егуд Барак 2007 — 2013 Моше Яалон 2013 — 2016 Авігдор Ліберман 2016 — 2018

п о р Міністри юстиції Ізраїлю Пінхас Розен 1948-1951 Дов Їосеф 1951-1952 Хаїм Коен 1952 Пінхас Розен 1952-1956 Давид Бен-Гуріон 1956-1958 Пінхас Розен 1958-1961 Дов Їосеф 1961-1966 Яаков Шапіра 1966-1973 Хаїм Цадок 1974-1977 Менахем Бегін 1977 Шмуель Тамір 1977-1980 Моше Нісім 1980-1986 Ізхак Модаі 1986 Авраам Шрір 1986-1988 Дан Мерідор 1982-1992 Давид Лібаі 1992-1996 Яаков Нєеман 1996 Біньямін Нетаньягу 1996 Цахі Ханегбі 1996-1999 Йосі Бейлін 1999-2001 Меїр Шитріт 2001-2003 Лапід Йосеф 2003-2004 Ципі Лівні 2004-2006 Хаїм Рамон 2006 Меїр Шитріт 2006 Егуд Ольмерт 2006 Ципі Лівні 2006-2007 Даніель Фрідман 2007-2009 Яаков Нєеман 2009-2013 Ципі Лівні 2013-2014 Аелет Шакед з 2015

п о р Міністри сільського господарства Ізраїлю Аарон Цізлінг 1948 — 1949 Дов Йосеф 1949 — 1950 Пінхас Лавон 1950 — 1951 Леві Ешколь 1951 — 1952 Перець Нафталі 1952 — 1955 Кадиш Луз 1955 — 1959 Моше Даян 1959 — 1964 Хаїм Гвать 1964 — 1974 Аарон Озен 1974 — 1977 Аріель Шарон 1977 — 1981 Симха Ерліх 1981 — 1983 Менахем Бегін 1983 Песах Группер 1983 — 1984 Ар'є Нахамкін 1984 — 1988 Авраам Кац-Оз 1988 — 1990 Іцхак Шамір 1990 Рафаель Ейтан 1990 — 1991 Іцхак Шамір 1991 — 1992 Яаков Цур 1992 — 1996 Рафаель Ейтан 1996 — 1999 Егуд Барак 1999 Хаїм Орон 1999 — 2000 Егуд Барак 2000 — 2001 Шалом Сімхон 2001 — 2002 Ципі Лівні 2002 — 2003 Ісраель Кац 2003 — 2006 Зєев Бойм 2006 Шалом Сімхон 2006 — 2011 Оріт Нокед 2011 — 2013 Яір Шамір з 2013

Тематичні сайти NNDB · Discogs · Open Library Словники та енциклопедії Велика каталонська · Коротка єврейська · Britannica (онлайн) · Encyclopædia Universalis Нормативний контроль BIBSYS: 90120736 · BNE: XX851204 · BNF: 11890947p · EGAXA: 001156119 · GND: 118508296 · ISNI: 0000 0001 1081 935X · LCCN: n79085130 · NDL: 00463022 · NKC: js2005269459 · NSK: 000150153 · NTA: 07005620X · NUKAT: n01032531 · LIBRIS: 177121 · SUDOC: 026714485 · VIAF: 109383777