Ufdjrw

Цю статтю потрібно вичитати, аби виправити в ній правописні, лексичні, граматичні, стилістичні та інші мовні помилки. Будь ласка, допоможіть виправити можливі мовні помилки.

Пушкін Олександр Сергійович
Пушкин Александр Сергеевич
Олександр Пушкін, портрет роботи О. А. Кіпренського
Ім'я при народженні	рос. Александр Сергеевич Пушкин
Псевдо	Олександр НКШП, Іван Петрович Бєлкін, Феофілакт Косічкін (журнальний), P., Ст. Арз. (Старий Арзамасець), А. Б.
Народився	26 травня (6 червня) 1799[1][2] Москва, Російська імперія
Помер	29 січня (10 лютого) 1837(1837-02-10) Санкт-Петербург, Російська імперія ·вогнепальне поранення
Поховання	Святоґорскій монастир :
Громадянство	Російська імперія
Національність	росіянин
Місце проживання	Ярополець[3] Москва[4] Нижній Новгород[4] Казань[5] Ульяновськ[6] Ульяновськ[7] Q4536541?[8] Laishevo[d][9] Ульяновськ[9] Оренбург[10] Саратов[11] Пенза[11] Q4536541?[11] Veliko Boldino[d][11] Санкт-Петербург[11] Москва[12] Санкт-Петербург[13] Кишинів Сімферополь Одеса
Діяльність	поет, прозаїк, драматург
Сфера роботи	історія (наука)[d], драматургія, переклад і критика
Alma mater	Імператорський Царськосільський ліцей (1 (13) червня 1817)
Мова творів	російська, французька[14]
Роки активності	1813–1837
Напрямок	романтизм, реалізм
Жанр	Вірші, повісті, поеми, роман в віршах, драми, казки
Magnum opus	Євгеній Онєгін
Членство	Арзамас (гурток) і Green Lamp Society[d]
Конфесія	православна церква
Батько	Sergey Pushkin[d][2]
Мати	Nadezhda Pushkina[d]
Брати, сестри	• Ольга Сергіївна Павлищева[d] і Лев Сергійович Пушкін[d][2][15]
У шлюбі з	Гончарова Наталія Миколаївна
Діти	Гартунг Марія Олександрівна, Пушкіна Наталія Олександрівна[d], Пушкін Олександр Олександрович[d][16] і Пушкін Григорій Олександрович[d]
Автограф
Сайт: pushkinmuseum.ru
Пушкін Олександр Сергійович у Вікісховищі?
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Олекса́ндр Сергі́йович Пу́шкін (рос. Алекса́ндр Серге́евич Пу́шкин; 26 травня (6 червня) 1799(17990606), Москва, Російська імперія — 29 січня (10 лютого) 1837, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів.

Належить до найвизначніших російських письменників, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ.

Біографія

Походження

Пушкін походив з розгалуженого нетитулованого дворянського роду, що брав початок за генеалогічною легендою від Радши. Пушкін неодноразово писав про свій родовід у віршах і прозі; він бачив у своїх предках зразок справжньої «аристократії», стародавнього роду, що чесно служив вітчизні, але не здобув прихильності правителів і «гнаного». Не раз він звертався (у тому числі в художній формі) і до образу свого прадіда по матері — африканця Абрама Петровича Ганнібала, який став слугою і вихованцем Петра I, а потім військовим інженером і генералом.

Дід по батькові Лев Олександрович — артилерії полковник, гвардії капітан. Батько — Сергій Львович Пушкін (1767—1848), світський дотепник та поет-аматор. Мати Пушкіна — Надія Йосипівна (1775—1836), внучка Ганнібала. Дядько по батькові, Василь Львович (1766—1830), був відомим поетом з кола Карамзіна. З дітей Сергія Львовича та Надії Йосипівни, крім Олександра, вижили донька Ольга (в заміжжі Павлищева, 1797—1868) і син Лев (1805—1852).

Дитинство

Ксавьє де Местр. Пушкін-дитина. 1800—1802.

Пушкін народився 26 травня (6 червня) 1799 року в Москві, в Німецькій слободі. У метричній книзі церкви Богоявлення в Єлохові на дату 8 (19) червня 1799 року, серед інших, міститься такий запис:

«Травня 27. У дворі колежского реєстратора Івана Васильова Скварцова у мешканця його майора Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр. Хрещений червня 8 дня. Воспріємник граф Артемій Іванович Воронцов, кума мати зазначеного Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна» Оригінальний текст(рос.) «Мая 27. Во дворе колежского регистратора Ивана Васильева Скварцова у жильца его Моёра Сергия Львовича Пушкина родился сын Александр. Крещён июня 8 дня. Восприемник граф Артемий Иванович Воронцов, кума мать означенного Сергия Пушкина вдова Ольга Васильевна Пушкина»

Літні місяці 1805—1810 років майбутній поет зазвичай проводив у своєї бабусі по матері Марії Олексіївни Ганнібал (1745—1818, уродженої Пушкіної, з іншої гілки роду), в підмосковному селі Захарова, поблизу Звенигорода. Ранні дитячі враження відбилися в перших дослідах пушкінських поем, написаних трохи пізніше («Чернець», 1813; «Бова», 1814), в ліцейських віршах «Послання до Юдина» (1815), «Сон» (1816). Бабуся писала про своє онука наступне:

«Не знаю, що вийде з мого старшого онука. Хлопчик розумний і мисливець до книжок, а вчиться погано, рідко коли урок свій здасть порядком; то його не розворушити, що не виженеш грати з дітьми, то раптом так розгорнеться і розходиться, що нічим його не стримаєш: з однієї крайності в іншу кидається, немає у нього середини» Оригінальний текст(рос.) «Не знаю, что выйдет из моего старшего внука. Мальчик умён и охотник до книжек, а учится плохо, редко когда урок свой сдаст порядком; то его не расшевелишь, не прогонишь играть с детьми, то вдруг так развернётся и расходится, что ничем его не уймёшь: из одной крайности в другую бросается, нет у него середины»

Юність

Портрет Пушкіна (Акварель С. Г. Чирикова, 1810); Центральний музей О. С. Пушкіна, Санкт-Петербург

Шість років Пушкін провів у Царськосільському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811. Тут юний поет пережив події Франко-російської війни 1812 року. Тут вперше відкрився і був високо оцінений його поетичний дар. Спогади про роки, проведені в Ліцеї, про ліцейське братерство, назавжди залишилися в душі поета.

Пушкін на ліцейському екзамені в Царському Селі. Картина І. Рєпіна (1911)

У ліцейський період Пушкіним було створено багато віршованих творів. Його надихали французькі поети XVII—XVIII століть, з творчістю яких він познайомився в дитинстві, читаючи книги з бібліотеки батька. Улюбленими авторами молодого Пушкіна були Вольтер і Еваріст де Парні. У його ранній ліриці поєдналися традиції французької та російського класицизму. Вчителями Пушкіна-поета стали Батюшков визнаний майстер «легкої поезії», і Жуковський, глава вітчизняного романтизму. Пушкінська лірика періоду 1813–1815 років пронизана мотивами швидкоплинності життя, яка диктувала спрагу насолоди радощами буття. З 1816 року, услід за Жуковським, він звертається до елегії, де розвиває характерні для цього жанру мотиви: нерозділеного кохання, догляду молодості, згасання душі. Лірика Пушкіна ще наслідувальна, сповнена літературних умовностей і штампів, проте вже тоді початкуючий поет вибирає свій, особливий шлях.

Не замикаючись на поезії камерній, Пушкін звертався до тем складніших, суспільно-значущих. «Спогади в Царському Селі» (1814), що заслужили схвалення Державіна, — на початку 1815 Пушкін читав вірш в його присутності, присвячено подіям Франко-російської війни 1812. Вірш було опубліковано в 1815 році в журналі «Російський музеум» за повної підписом автора. У своєму посланні «Лицинию» сатирично зображене сучасне життя Росії, а в образі «улюбленця деспота» виведений Аракчеєв.
У липні 1814 Пушкін вперше виступив у пресі, видавався в Москві у журналі «Вісник Європи». У тринадцятому номері було надруковано вірш «До друга-стихотворцу», підписане псевдонімом Олександр Н.к.ш.п..

Ще будучи вихованцем Ліцею, Пушкін увійшов в літературне товариство «Арзамас», що виступало проти рутини і архаїки в літературній справі, і взяв дієву участь у полеміці з об'єднанням «Бесіда аматорів російського слова», яке відстоювало канони класицизму минулого століття. Залучений творчістю найяскравіших представників нового літературного напряму, Пушкін відчував у той час сильний вплив поезії Батюшкова, Жуковського, Давидова. Останній спочатку імпонував Пушкіну темою бравого вояки, а після тим, що сам поет називав «крутінням вірша» — різкими змінами настрою, експресією, несподіваним сполученням образів. Пізніше Пушкін говорив, що, наслідуючи в молодості Давидову, «засвоїв собі його манеру назавжди».

Молодість

З ліцею Пушкін був випущений в червні 1817 року в чині колезького секретаря (10-го класу, по табелі рангів) та назначено в Колегію закордонних справ. Він стає постійним відвідувачем театру, бере участь в засіданнях «Арзамаса» (прийнятий він був туди заочно, ще будучи учнем Ліцею), в 1819 році вступає в члени літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує «Союз благоденства» (див. Декабристи). Не беручи участі в діяльності перших таємних організацій, Пушкін проте пов'язаний дружніми узами з багатьма активними членами декабристських товариств, пише політичні епіграми і вірші «До Чаадаєва» («Любові, надії, тихої слави…», 1818), «Вільність» (1818), «Н. Я. Плюсковій» (1818), «Село» (1819), що розповсюджувалися в списках. У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», розпочатої в Ліцеї, яка відповідала програмним установкам літературного суспільства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема опублікована в травні 1820 року (за списками була відома раніше) і викликала різні, не завжди доброзичливі, відгуки. Вже після висилки Пушкіна навколо поеми розгорілися суперечки. Деякі критики були обурені зниженням високого канону. Змішання в «Руслані і Людмилі» російсько-французьких прийомів словесного вираження з просторіччям і фольклорною стилістикою викликало закиди і з боку захисників демократичної народності в літературі. Такі нарікання містив лист Д. Зикова, літературного послідовника Катеніна, опублікований в «Сыне отечества».

На півдні (1820—1824)

Навесні 1820 року Пушкіна викликали до військового генерал-губернатора Петербурга графа М. А. Милорадовича для пояснення з приводу змісту його віршів (в тому числі епіграм на Аракчеєва, архімандрита Фотія і самого Олександра I), несумісних зі статусом державного чиновника. Йшлося про його висилку до Сибіру або ув'язненні в Соловецький монастир. Лише завдяки допомозі друзів, перш за все Карамзіна, вдалося домогтися пом'якшення покарання. Його перевели зі столиці на південь в кишинівську канцелярію І. М. Інзова.

По дорозі до нового місця служби Олександр Сергійович захворів на запалення легенів, скупавшись у Дніпрі. Для поправки здоров'я Раєвські вивозять наприкінці травня 1820 року хворого поета з собою на Кавказ і в Крим. По дорозі сім'я Раєвських і О. С. Пушкін зупиняються в Таганрозі, в колишньому будинку градоначальника П. А. Папкова (вул. Грецька, 40).

Пушкін в Криму

16 серпня 1820 Пушкін прибув до Феодосії. Він написав своєму братові Льву:

«З Керчі приїхали ми в Кафу, зупинилися у Броневського, людини поважної за непорочною службою і за бідностю. Тепер він під судом — і, подібно старому Вергілію, розводить сад на березі моря, недалеко від міста. Виноград і мигдаль складають його дохід. Він не розумна людина, але має великі відомості про Крим. Сторони важливої і запущеної. Звідси морем вирушили ми повз полуденних берегів Тавриди, в Юрзуф, де знаходилося сімейство Раєвського. Вночі на кораблі написав я елегію, яку тобі надсилаю» Оригінальний текст(рос.) «Из Керчи приехали мы в Кафу, остановились у Броневского, человека почтенного по непорочной службе и по бедности. Теперь он под судом — и, подобно старику Вергилия, разводит сад на берегу моря, недалеко от города. Виноград и миндаль составляют его доход. Он не умный человек, но имеет большие сведения об Крыме. Стороне важной и запущенной. Отсюда морем отправились мы мимо полуденных берегов Тавриды, в Юрзуф, где находилось семейство Раевского. Ночью на корабле написал я элегию, которую тебе присылаю»

Через два дні Пушкін разом з Раєвськими відбув морем в Гурзуф.

Пушкін провів у Гурзуфі кілька тижнів влітку і восени 1820 року. Разом з Раєвськими він зупинився в домі герцога Рішельє; поетові в ньому було надано мезонін, що виходив на захід. Живучи в Гурзуфі, поет зробив безліч прогулянок уздовж узбережжя і в гори, серед яких були поїздка верхи до вершини Аю-Дага і прогулянка човном до мису Суук-Су.

У Гурзуфі Пушкін продовжив роботу над поемою «Кавказький полонений», написав кілька ліричних віршів; деякі з них присвячені дочкам М. М. Раєвського — Катерині, Олені і Марії. Тут виник у поета задум поеми «Бахчисарайський фонтан» і роману «Євгеній Онєгін». Наприкінці життя він згадував про Крим: «Там колиска мого Онєгіна».

У вересні 1820 року шляхом до Сімферополя побував в Бахчисараї. З листа Дельвигу:

«... Зайшовши до палацу, побачив я зіпсований фонтан, із заіржавілої залізної трубки по краплях падала вода. Я обійшов палац з великою досадою на нехтування, в якому він знищується, і на напівєвропейську переробку деяких кімнат» Оригінальний текст(рос.) «…Вошед во дворец, увидел я испорченный фонтан, из заржавленной железной трубки по каплям падала вода. Я обошёл дворец с большой досадою на небрежение, в котором он истлевает, и на полуевропейские переделки некоторых комнат»

Прогулюючись по внутрішніх двориках палацу, поет зірвав дві троянди і поклав їх до підніжжя «Фонтану сліз», якому пізніше присвятив вірші та поему «Бахчисарайський фонтан».

В середині вересня Пушкін близько тижня провів в Сімферополі, імовірно, в будинку таврійського губернатора Баранова Олександра Миколайовича, старого знайомого поета по Петербургу.

Свої враження від відвідин Криму Пушкін використав і в описі «Подорожі Онєгіна», який спочатку входив до складу поеми «Євгеній Онєгін» як додаток.

В Кишиневі

Лише у вересні він прибуває до Кишинева. Новий начальник поблажливо ставився до служби Пушкіна, дозволяючи подовгу відлучатися йому і гостювати у друзів у Кам'янці (зима 1820—1821 років), виїжджати до Києва, подорожувати з І. П. Ліпранді по Молдавії і навідуватися до Одеси (кінець 1821 року). У Кишиневі Пушкін близько спілкується з членами Союзу благоденства М. Ф. Орловим, К. О. Охотніковим, В. Ф. Раєвським, вступає в масонську ложу «Овідій», про що сам пише в своєму щоденнику. Якщо поема «Руслан і Людмила» була підсумком школи у кращих російських поетів, то перша ж «південна поема» Пушкіна «Кавказький полонений» (1822) поставила його на чолі всієї сучасної російської літератури, принесла заслужену славу першого поета, незмінно йому супутню до кінця 1820-х років. Пізніше, в 1830-ті роки він отримав епітет «Російський Байрон».

Пізніше виходить інша «південна поема» «Бахчисарайський фонтан» (1824). Поема вийшла фрагментарною, вона містила в собі щось недосказане, що і додало їй особливу принадність, це збуджувало в читацькому сприйнятті сильне емоційне поле. П. А. Вяземський писав з Москви з цього приводу:

«Поява «Бахчисарайського фонтану» гідна уваги не самих шанувальників поезії, а й спостерігачів успіхів наших в розумовій промисловості, яка також, не в гнів будь сказано, сприяє, як і інша, добробуту держави. За рукопис маленької поеми Пушкіна було заплачено три тисячі рублів; в ньому немає шести сотень віршів; отже, вірш (і ще який же? зауважимо для біржових оцінювачів — невеликий чотирьохстопний вірш) обійшовся в п'ять рублів з надлишком. Вірш Бейрона, Казимира Лавиня, строчка Вальтера Скотта приносить відсоток ще значущий, це правда! Але згадаємо і те, що іноземні капіталісти стягують відсотки з усіх освічених споживачів на земній кулі, а наші капітали звертаються в тісному і домашньому колі. Як би там не було, за вірші «Бакчісарайского фонтану» заплачено стільки, скільки ще ні за які російські вірші заплачено не було» Оригінальний текст(рос.) «Появление «Бахчисарайского фонтана» достойно внимания не одних любителей поэзии, но и наблюдателей успехов наших в умственной промышленности, которая также, не во гнев будь сказано, содействует, как и другая, благосостоянию государства. Рукопись маленькой поэмы Пушкина была заплачена три тысячи рублей; в ней нет шести сот стихов; итак, стих (и ещё какой же? заметим для биржевых оценщиков — мелкий четырестопный стих) обошёлся в пять рублей с излишком. Стих Бейрона, Казимира Лавиня, строчка Вальтера Скотта приносит процент ещё значительнейший, это правда! Но вспомним и то, что иноземные капиталисты взыскивают проценты со всех образованных потребителей на земном шаре, а наши капиталы обращаются в тесном и домашнем кругу. Как бы то ни было, за стихи «Бакчисарайского фонтана» заплачено столько, сколько ещё ни за какие русские стихи заплачено не было»

Разом з тим поет намагається звернутися до російської давнини, намітивши плани поем «Мстислав» і «Вадим» (останній задум прийняв і драматургічну форму), створює сатиричну поему «Гавриїліада» (1821), поему «Брати розбійники» (1822; окреме видання 1827 року). Згодом в Пушкіні визріло переконання (спочатку безвихідно трагічне), що в світі діють об'єктивні закони, похитнути які людина не в силах, якими би не були відважні і прекрасні її помисли. У такому ключі був початий в травні 1823 року в Кишиневі роман у віршах «Євгеній Онєгін»; фінал першого розділу роману припускав історію подорожі героя за межами батьківщини за зразком поеми Байрона «Дон Жуан».

Поки ж у липні 1823 Пушкін домагається переведення по службі в Одесу в канцелярію графа Воронцова. Саме в цей час він усвідомлює себе як професійний літератор, що було зумовлене бурхливим читацьким успіхом його творів. Залицяння до дружини начальника, а, можливо, і роман з нею і нездатність до державної служби загострили його відносини з Воронцовим. Чотирирічне перебування Пушкіна на півдні — новий романтичний етап розвитку його як поета. У цей час Пушкін познайомився з творчістю Байрона і Шеньє. Захоплений особистістю Байрона, як зізнається сам поет «божеволів» від нього. Першим віршем, створеним ним на засланні, стала елегія «Згасло денне світило …», в підзаголовку якого Пушкін зазначив: «Наслідування Байрону». Стрижнем, основним завданням його творів стало відображення емоційного стану людини, розкриття його внутрішнього життя. Художню форму вірша Пушкін розробляв, звертаючись до давньогрецької поезії, вивчаючи її в перекладах. Переосмисливши образне мислення античних поетів у романтичному ключі, взявши найкраще з творчості своїх попередників, подолавши штампи елегійного стилю, він створив свою власну поетичну мову. Основною властивістю пушкінської поезії стала її виразна сила і в той же час незвичайна стислість, лаконізм. Сформований в 1818—1820 роках під впливом французьких елегій і лірики Жуковського умовно-меланхолійний стиль зазнав серйозну трансформацію і злився з новим «байронічним» стилем. Поєднання старих, ускладнених і умовних форм з романтичними фарбами і напруженістю яскраво проявилися в «Кавказькому полоненому».

Михайлівське

М. М. Ге «Пущин в гостях у Пушкіна в Михайлівському»

Вперше юний поет побував тут влітку 1817 року і, як він сам писав в одній зі своїх автобіографій, був зачарований «сільським життям, російською лазнею, полуницею та іншим, — але все це подобалося мені недовго».^[17] У 1824 році поліцією в Москві був розкритий лист Пушкіна, де той писав про захоплення «атеїстичними навчаннями». Це послужило причиною відставки поета 8 липня 1824 року від служби.^[18] Він був засланий в маєток своєї матері, і провів там два роки (до вересня 1826 року) — це найтриваліше перебування Пушкіна в Михайлівському.

Незабаром після приїзду Пушкіна до Михайлівського у нього сталася велика сварка з батьком, який фактично погодився на негласний нагляд за власним сином. Наприкінці осені всі рідні Пушкіна поїхали з Михайлівського.^[19]

Всупереч побоюванням друзів, усамітнення в селі не стало згубним для Пушкіна. Незважаючи на важкі переживання, перша Михайлівська осінь була плідною для поета, він багато читав, розмірковував, працював.^[19] Пушкін часто відвідував сусідку по маєтку П. О. Осипову в Тригорському і користувався її бібліотекою (батько Осипової, масон, соратник М. І. Новікова, залишив велике зібрання книг).^[20] З михайлівського заслання і до кінця життя його пов'язували дружні стосунки з Осиповою та членами її великої родини. У Тригорському в 1826 році Пушкін зустрівся з Язиковим, вірші якого були йому відомі з 1824 року.

Пушкін завершує початі в Одесі вірші «Розмова книгаря з поетом», де формулює своє професійне кредо, «До моря» — ліричний роздум про долю людини епохи Наполеона і Байрона, про жорстоку владу історичних обставин над особистістю, поему «Цигани» (1827), продовжує писати роман у віршах. Восени 1824 року він відновлює роботу над автобіографічними записками, залишені на самому початку в кишинівську пору, і обмірковує сюжет народної драми «Борис Годунов» (закінчена 7 (19) листопада 1825 року опублікована в 1831 році), пише жартівливу поему «Граф Нулін». Всього в Михайлівському поетом створено близько ста творів.

У 1825 році зустрічає в Тригорському племінницю Осипової — Анну Керн, якій, як прийнято вважати, присвячує вірш «Я помню чудное мгновенье …» (укр. «Я пам'ятаю дивну мить …»).

Через місяць після закінчення заслання він повернувся «вільним в покинуту в'язницю» і провів в Михайлівському близько місяця. Наступні роки поет періодично приїжджав сюди, щоб відпочити від міського життя і писати на волі. У Михайлівському в 1827 році Пушкін почав роман «Арап Петра Великого».^[21]

У Михайлівському поет також долучився до гри в більярд, хоча видатним гравцем він не став, проте, за спогадами друзів, орудував києм на сукні цілком професійно.^[22]

Після заслання

В ніч з 3 на 4 вересня 1826 року в Михайлівське прибуває посланець від псковського губернатора Б. О. Адеркаса: Пушкін в супроводі фельд'єгеря повинен з'явитися в Москву, де в той час знаходився Микола I, коронований 22 серпня.

8 вересня, відразу ж після прибуття, Пушкін доставлений до імператора для особистої аудієнції. Бесіда Миколи з Пушкіним відбувалася віч-на-віч. Поетові після повернення із заслання гарантувалося особисте найвище заступництво і звільнення від звичайної цензури.

Саме в ці роки виникає у творчості Пушкіна інтерес до особистості Петра I, царя-перетворювача. Він стає героєм розпочатого роману про прадіда поета, Абрама Ганнібала, і нової поеми «Полтава». В рамках одного поетичного твору («Полтава») поет об'єднав кілька серйозних тем: взаємин Росії і Європи, об'єднання народів, щастя і драми приватної людини на тлі історичних подій. За власним визнанням Пушкіна, його залучили «сильні характери і глибока, трагічна тінь, накидана на всі ці жахи». Опублікована в 1829 році, поема не знайшла розуміння ні у читачів, ні у критиків. У чорновому рукописі статті "Заперечення критиками "Полтави "" Пушкін писав:

«Найзріліша з усіх моїх віршованих повістей, та, в якій все майже оригінально (а ми з цього тільки й б'ємося, хоч це ще й не головне), — «Полтава», якій Жуковський, Гнєдич, Дельвіг, Вяземський віддають перевагу над всім, що я до сих пір не написав, «Полтава» не мала успіху» Оригінальний текст(рос.) «Самая зрелая изо всех моих стихотворных повестей, та, в которой всё почти оригинально (а мы из этого только и бьёмся, хоть это ещё и не главное), — «Полтава», которую Жуковский, Гнедич, Дельвиг, Вяземский предпочитают всему, что я до сих пор ни написал, «Полтава» не имела успеха»

До цього часу у творчості поета позначився новий поворот. Тверезий історичний і соціальний аналіз дійсності поєднується з усвідомленням складності часто вислизає від раціонального пояснення навколишнього світу, що наповнює його творчість відчуттям тривожного передчуття, веде до широкого вторгнення фантастики, народжує сумні, часом хворобливі спогади, напружений інтерес до смерті.

У той же час після його поеми «Полтава» ставлення до нього в критиці і серед частини читацької публіки стало більш холодним або критичним.

У 1827 році почалося розслідування з приводу вірша «Андрій Шеньє» (написаного ще в Михайлівському в 1825 році), в якому був помічений відгук на події 14 грудня 1825 року, а в 1828 році уряду стала відома кишинівська поема «Гавриїліада». Справи ці були за височайшим повелінням припинені після пояснень Пушкіна, але за поетом був розпочатий негласний поліцейський нагляд.

У грудні 1828 року Пушкін знайомиться з московською красунею, 16-річною Наталею Гончаровою. За власним визнанням, він полюбив її з першої зустрічі. Наприкінці квітня 1829 року через Федора Толстого-Американця Пушкін зробив пропозицію Гончаровій. Невизначена відповідь матері дівчини (причиною була названа молодість Наталії), за словами Пушкіна, «звела його з розуму». Він поїхав до армії Паскевича, на Кавказ, де в той час йшла війна з Туреччиною. Свою поїздку він описав у «Подорожі в Арзрум». За наполяганням Паскевича, який не бажав брати на себе відповідальність за життя Пушкіна, залишив діючу армію, жив деякий час в Тифлісі. Повернувшись до Москви, він зустрів у Гончарових холодний прийом. Можливо, мати Наталії боялася репутації вільнодумця, що закріпилася за Пушкіним, його бідності і пристрасті до гри.

Болдіно

Пушкін відчуває необхідність життєвих змін. У 1830 повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової, було прийняте, і восени він відправляється в нижньогородський маєток свого батька в Болдіно для вступу у володіння прилеглого села Кистенево, подарованого батьком до весілля. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою Болдінською осінню, найвищою точкою пушкінської творчості, коли з-під його пера вилилася ціла бібліотека творів: «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна» («Повісті Бєлкіна»), «Досвід драматичних вивчень» («Маленькі трагедії»), останні глави «Євгенія Онєгіна», «Будиночок в Коломні», «Історія села Горюхіна», «Казка про попа і наймита його Балду», кілька нарисів критичних статей та близько 30 віршів.

Серед болдінських творів, немов нарочито несхожих один на одного за жанром і тональністю, і що особливо контрастують один з одним поділяючись на два цикли: прозаїчний і драматичний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють інші твори, написані в три осінніх місяці 1830.

Віршовані твори цього періоду представляють все розмаїття жанрів і охоплюють широке коло тем. Одне з них — «Рум'яний критик мій …» перегукується з «Історією села Горюхіна» і настільки далеко від ідеалізації сільської дійсності, що було вперше опубліковано лише в посмертному зібранні творів під зміненою назвою («Каприз»).

«Повісті Бєлкіна» був першим завершеним твором пушкінської прози, що дійшов до нас, досліди щодо створення якого робилися ним неодноразово. У 1821 він сформулював основний закон свого прозаїчного оповідання: «Точність і стислість — от перші достоїнства прози. Вона вимагає думок і думок — без них блискучі вираження ні до чого не служать». Ці повісті — також своєрідні мемуари звичайної людини, що, не знаходячи нічого значного у своєму житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили його уяву своєю незвичністю. «Повісті …» знаменували собою завершення розпочатого в 1827 році з «Арапа Петра Великого» становлення Пушкіна як прозаїка. Цикл визначив як подальший напрямок творчості Пушкіна: останні шість років його життя він звертався переважно до прози, так і всього, досі не розвиненого російського художнього прозового слова.

У 1830 році написана маленькі трагедії «Моцарт та Сальєрі», «Бенкет у чуму» та «Кам'яний гість».

Петербург 1831—1833

Зменшена факсиміле рукопису Пушкіна (проза)
В цей же час Пушкін брав активну участь у виданні «Літературної газети» (газета виходила з 1 січня 1830 по 30 червня 1831 р.) свого друга видавця А. А. Дельвіга. Дельвіг, підготувавши перші два номери, тимчасово виїхав з Петербурга і доручив газету Пушкіну, який і став фактичним редактором перших 13 номерів. Конфлікт «Літературної газети» з редактором полуофіціозной газети «Північна бджола» Ф. В. Булгаріним, агентом Третього відділення, привів, після публікації газетою чотиривірші Казимира Делавіня про жертви Липневої революції, до закриття видання.

18 лютого (2 березня) 1831 вінчається з Наталією Гончаровою в московській церкві Великого Вознесіння у Нікітських воріт. При обміні кілець кільце Пушкіна впало на підлогу. Потім у нього згасла свічка. Він зблід і сказав: «Все — погані ознаки!».
Відразу після весілля родина Пушкіних ненадовго оселилася в Москві на Арбаті, будинок 53 (за сучасною нумерацією; зараз музей). Там Пушкіни прожили до середини травня 1831 року, коли не дочекавшись терміну закінчення оренди, поїхали до столиці.
На літо Пушкін зняв дачу в Царському Селі. Тут він пише «Лист Онєгіна», тим самим остаточно завершуючи роботу над романом у віршах, який був його «супутником вірним» протягом восьми років життя.

Нове сприйняття дійсності, що намітилося в його творчості наприкінці 1820-х років, вимагало заглиблених занять історією: у ній слід було знайти витоки корінних питань сучасності. У 1831 йому дозволено працювати в архівах. Пушкін знову вступив на службу як «історіограф», отримавши найвище завдання написати «Історію Петра». Холерні бунти, жахливі за своєю жорстокістю, і польські події, що поставили Росію на межу війни з Європою, представляються поетові загрозою російській державності. Сильна влада в цих умовах здається йому запорукою порятунку Росії — цією ідеєю натхненні його вірші «Перед гробницею святою …», «Наклепникам Росії», «Бородінська річниця». Останні два, написані з нагоди взяття Варшави, разом з віршем В. А. Жуковського «Стара пісня на новий лад» були надруковані спеціальною брошурою «На взятие Варшавы» і викликали неоднозначну реакцію. Пушкін, ніколи не будучи ворогом будь-якого народу, який товаришував з Міцкевичем, тим не менш не міг змиритися з претензіями повсталих на приєднання до Польщі литовських, українських і білоруських земель.

Чаадаєв ж направив після публікації віршів їх автору захоплений лист, його позицію поділяли і засланці декабристи. Разом з тим Ф. В. Булгарін, пов'язаний з III відділенням, звинувачував поета в прихильності ліберальним ідеям.

19 травня 1832 року народжується перша дитина, донька Марія.

Марія, старша донька

З початку 1830-х років проза у творчості Пушкіна починає превалювати над поетичними жанрами. «Повісті Бєлкіна» (видані в 1831) успіху не мали. Пушкін замишляє широке епічне полотно, роман з епохи пугачовщини з героєм-дворянином, який перейшов на бік бунтівників. Задум цей на час залишається через недостатні знання тієї епохи, і починається робота над романом «Дубровський» (+1832 — 33), герой його, бажаючи помститися за батька, у якого несправедливо відняли родовий маєток, стає розбійником. Шляхетний розбійник Дубровський зображений у романтичному ключі, інші діючі особи показані з найбільшим реалізмом. Хоча сюжетна основа твору почерпнута Пушкіним із сучасного життя, в ході роботи роман усе більше здобував риси традиційного авантюрного оповідання з нетиповою загалом для російської дійсності колізією. Можливо, передбачаючи до того ж нездоланні цензурні труднощі з публікацією роману, Пушкін залишив роботу над ним, хоча роман був і близький до завершення. Задум твори про пугачевском бунті знову привертає його, і, вірний історичної точності, він перериває на час заняття з вивчення Петровської епохи, вивчає друковані джерела про Пугачова, домагається ознайомлення з документами про придушення селянського повстання (саме «Справа Пугачова», строго засекречене, виявляється недоступним), а в 1833 р. робить поїздку на Волгу і Урал, щоб на власні очі побачити місця грізних подій, почути живі перекази про пугачовщину. Пушкін їде через Нижній Новгород, Казань і Симбірськ на Оренбург, а звідти на Уральськ, уздовж стародавньої річки Яїк, перейменованої після селянського повстання в Урал.

7 січня 1833 Пушкін був обраний членом Російської академії одночасно з П. А. Катенін, М. М. Загоскіна, Д. І. Язиковим і А. І. Маловим.
Восени 1833 він повертається в Болдіно. Тепер Болдинська осінь Пушкіна вдвічі коротша, ніж три роки тому, але за значенням вона співмірна Болдинській осені 1830. За півтора місяця Пушкін завершує роботу над «Історією Пугачова» і «Піснями західних слов'ян», починає роботу над повістю «Винова краля», створює поеми «Анджело» і «Мідний вершник», «Казку про рибака і рибку» і «Казку про мертву царівну і про сім богатирів», вірш в октавах «Осінь».

Петербург 1833—1835

У листопаді 1833 Пушкін повертається до Петербурга відчуваючи необхідність круто змінити життя і перш за все вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 Микола I виробляє свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкери. Єдиним виходом з двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.

Але сім'я зростала (у Пушкіних народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій та Наталя), світське життя вимагало великих витрат, останні ж книги Пушкіна вийшли більше року тому і великого доходу не принесли, історичні заняття поглинали все більше часу, платня історіографа була незначною, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.

Тоді ж була заборонена поема «Мідний вершник». Щоб якось вийти з термінових боргів, Пушкін на початку 1834 швидко дописує іншу, прозаїчну петербурзьку повість, «Пікову даму» і поміщає її в журналі «Бібліотека для читання», який платив Пушкіну негайно і за найвищими ставками. Вона була розпочата в Болдіні і призначалася тоді, мабуть, для спільного з В. Ф. Одоєвським і М. Гоголем альманаху «тройчатка». У 1834 Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для виконання «Історії Петра». Прохання про відставку була прийнято, працювати в архівах йому було заборонено. Пушкін був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб врегулювати конфлікт. За лояльність йому була видана виклопотана раніше грошова позика в рахунок п'ятирічноі платні.

Ця сума не покривала і половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор в Росії був дуже незвичайною фігурою.

Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 — поч. 1835 вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Євгенія Онєгіна» (у 1825-32 роман друкувався окремими главами), збірки віршів, повістей, поем — всі ці книги розходилися з працею. Критика вже в повний голос говорила про виродження таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.

Дві осені — 1834 (в Болдіно) і 1835 (в Михайлівському) були менш плідними. В третій раз поет приїжджав до Болдіно восени 1834 по заплутаних справах маєтки і прожив там місяць, написавши лише «Казку про золотого півника».
У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сцени з лицарських часів», «єгипетського ночами», створив вірш «Знову я відвідав».

Широкій публіці, переймався падінням пушкінського таланту, було невідомо, що кращі його твори не були пропущені в друк, що в ті роки йшов постійна, напружена праця над великими задумами: «Історією Петра», романом про пугачовщину. З темою пугачовщини тісно зв'язана повість «Капітанська дочка» (1836). У творчості поета назріли докорінні зміни. Пушкін-лірик у ці роки стає переважно «поетом для себе». Він наполегливо експериментує тепер з прозовими жанрами, які не задовольняють його цілком, залишаються в задумах, начерках, чернетках, шукає нові форми літератури.

«Современник»

Докладніше: Современник (журнал, XIX століття)

За словами С. О. Соболевського:

«Думка про велике погодинне видання, яке стосувалося б по можливості всіх найголовніших сторін російського життя, бажання безпосередньо служити батьківщині пером своїм, займали Пушкіна майже безперервно в останні десять років його короткочасного терену ... Обставини заважали йому, і тільки в 1836 році він встиг виклопотати собі право на видання «Современника», але вже в розмірах дуже обмежених і тісних» Оригінальний текст(рос.) «Мысль о большом повременном издании, которое касалось бы по возможности всех главнейших сторон русской жизни, желание непосредственно служить отечеству пером своим, занимали Пушкина почти непрерывно в последние десять лет его кратковременного поприща… Обстоятельства мешали ему, и только в 1836 г. он успел выхлопотать себе право на издание «Современника», но уже в размерах весьма ограниченных и тесных»

З часу закриття «Літературної газети» він домагався права на власне періодичне видання. Не були здійснені задуми газети («Щоденник»), різних альманахів і збірників, «Північного глядача», редагувати який повинен був В. Ф. Одоєвський. Разом з ним же Пушкін в 1835 році мав намір випускати «Сучасний літописець політики, наук і літератури». У 1836 році він отримав дозвіл на рік на видання альманаху. Пушкін розраховував також на дохід, який допоміг би йому розплатитися з найбільш нагальними боргами. Заснований в 1836 році журнал отримав назву «Современник». У ньому друкувалися твори самого Пушкіна, а також М. В. Гоголя, О. І. Тургенєва, В. А. Жуковського, П. А. В'яземського.

Проте, читацького успіху журнал не мав: до нового типу серйозного періодичного видання, присвяченого актуальним проблемам, що трактувалися по необхідності натяками, російській публіці треба було ще звикнути. У журналу виявилося всього 600 передплатників, що робило його нерентабельним для видавця, оскільки не покривалися ні друкарські витрати, ні гонорари співробітників. Два останніх томи «Современника» Пушкін більш ніж наполовину наповнював своїми творами, здебільшого анонімними. У четвертому томі «Современника» був, нарешті, надрукований роман «Капітанська дочка». Пушкін міг би випустити його окремою книжкою, тоді роман міг принести дохід, дуже необхідний йому. Однак він все ж прийняв рішення опублікувати «Капітанську дочку» в журналі і не міг уже розраховувати на одночасний випуск її окремою книгою, в ті часи це було неможливо. Ймовірно, роман був поміщений в «Современник» під впливом Краєвського та видавця журналу, які побоювалися його краху. «Капітанська дочка» була прихильно прийнята читачами, але відгуків захоплених критиків про свій останній роман у пресі Пушкін не встиг побачити. Незважаючи на фінансову невдачу, Пушкін до останнього дня був зайнятий видавничими справами, «розраховуючи, наперекір долі, знайти і виховати свого читача».

1836—1837 роки

Навесні 1836 року після важкої хвороби померла Надія Осипівна. Пушкін, який зблизився з матір'ю в останні дні її життя, важко переносив цю втрату. Обставини склалися так, що він, єдиний з усієї родини, супроводжував тіло Надії Йосипівни до місця поховання в Святі гори. Це був його останній візит до Михайлівського. На початку травня по видавничих справах і для роботи в архівах Пушкін приїхав до Москви. Він сподівався на співпрацю в «Соврємєннікє» авторів «Московського спостерігача». Однак Баратинський, Погодін, Хомяков, Шевирьов не поспішали з відповіддю, прямо не відмовляючи. До того ж Пушкін розраховував, що для журналу буде писати Бєлінський, який перебував в конфлікті з Погодіним. Відвідавши архіви Міністерства закордонних справ, він переконався, що робота з документами петровської епохи займе кілька місяців. За наполяганням дружини, яка чекала від дня на день пологів, Пушкін в кінці травня повертається до Петербурга.

За спогадами французького видавця і дипломата Леве-Веймара, який побував влітку 1836 року в гостях у Пушкіна, той був захоплений «Історією Петра», ділився з гостем результатами своїх архівних пошуків і побоюваннями, як сприймуть читачі книгу, де цар буде показаний «таким, яким він був в перші роки свого царювання, коли він з люттю приносив все в жертву своїй меті». Дізнавшись, що Леве-Веймар цікавиться російськими народними піснями, Пушкін зробив для нього переклади одинадцяти пісень на французьку мову. На думку фахівців, які вивчали цю роботу Пушкіна, вона була виконана бездоганно.

Влітку 1836 року Пушкін створює свій останній поетичний цикл, названий за місцем написання (дача на Кам'яному острові) «каменноостровським». Точний склад циклу віршів невідомий. Можливо, вони призначалися для публікації в «Соврємєннікє», але Пушкін відмовився від неї, передбачаючи проблеми з цензурою. Три твори, безсумнівно належать циклу, пов'язані євангельської темою. Наскрізний сюжет віршів «Батьки пустельники і дружини непорочні», «Як з дерева зірвався …» і «Мирській владі» — Страсний тиждень Великого посту. Ще один вірш циклу — «З Пиндемонти» позбавлене християнської символіки, однак продовжує роздуми поета про обов'язки життя у мирі з собою і оточуючими людини, про зраду, про право на фізичну і духовну свободу. На думку В. П. Старка:

«У цьому вірші сформульовано ідеальне поетичне і людське кредо Пушкіна, вистраждане всім життям» Оригінальний текст(рос.) «В этом стихотворении сформулировано идеальное поэтическое и человеческое кредо Пушкина, выстраданное всей жизнью»

В цикл, ймовірно, входили також «Коли за містом замислений я броджу», чотиривірш «Даремно я біжу до сіонських воріт» і, нарешті, (деякими дослідниками заперечується це припущення) «Пам'ятник» («Я пам'ятник спорудив собі нерукотворний …») — як зачину або, за іншими версіями, фіналу, — поетичний заповіт Пушкіна.

Загибель

Дуель Пушкіна з Дантесом. Олексій Наумов 1884

Нескінченні переговори з зятем про розподіл маєтку після смерті матері, турботи по видавничих справах, борги, і, головне, що стало нарочито явним залицяння кавалергарда Дантеса за його дружиною, що спричинило за собою пересуди у світському суспільстві, були причиною пригніченого стану Пушкіна восени 1836 року. 3 листопада його друзям був розісланий анонімний пасквіль з образливими натяками на адресу Наталії Миколаївни. Пушкін, який дізнався про листи на наступний день, був упевнений, що вони — справа рук Дантеса та його вітчима Геккерна. Увечері 4 листопада він послав виклик на дуель Дантеса. Геккерн (після двох зустрічей з Пушкіним) домігся відстрочки дуелі на два тижні. Зусиллями друзів поета, і, перш за все, Жуковського і тітки Наталії Миколаївни К. Загряжської, дуелі вдалося запобігти. 17 листопада Дантес зробив пропозицію руки сестрі Наталії Миколаївни Катерині Гончарової. У той же день Пушкін послав своєму секунданту В. О. Соллогубу лист з відмовою від дуелі. Шлюб припинив конфлікт. Дантес, зустрічаючись з Наталею Миколаївною у світі, переслідував її. Розпускалися чутки про те, що Дантес одружився з сестрою Пушкіної, щоб врятувати репутацію Наталії Миколаївни. За свідченням К. К. Данзаса, дружина пропонувала Пушкіну залишити на час Петербург, але той, «втративши всяке терпіння, вирішив закінчити інакше». Пушкін послав 26 січня (7 лютого) 1837 року Луї Геккерну «надзвичайно образливого листа». Єдиною відповіддю на нього міг бути тільки виклик на дуель, і Пушкін це знав. Формальний виклик на дуель від Геккерна, схвалений Дантесом, був отриманий Пушкіним в той же день через аташе французького посольства віконта Д'Аршіака. Так як Геккерн був послом іноземної держави, він не міг битися на дуелі — це означало б негайний крах його кар'єри.

Дуель з Дантесом відбулася 27 січня на Чорній річці. Пушкін був поранений: куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Для того часу поранення було смертельним. Пушкін дізнався про це від лейб-медика Арендта, який, поступаючись його наполяганням, не приховував справжній стан справ.

Перед смертю Пушкін, приводячи в порядок свої справи, обмінювався записками з Імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей:

• В. А. Жуковський — поет, на той момент вихователь спадкоємця престолу, майбутнього імператора Олександра II.


• М. Ф. Арендт — лейб-медик імператора Миколи I, лікар Пушкіна.

Поет просив вибачення за порушення царської заборони на дуелі:

Нащадки Пушкіна

Докладніше: Нащадки Пушкіна

З чотирьох дітей Пушкіна тільки двоє залишили потомство — Олександр і Наталя. Нащадки поета живуть зараз по всій земній кулі: в США, Англії, Німеччини, Бельгії. Близько п'ятдесяти з них проживають в Росії, в тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (внучка Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя. Зараз Тетяна живе в Клину.

Олександр Олександрович Пушкін — останній прямий нащадок поета по чоловічій лінії, проживає в Бельгії.

Зовнішність

Зріст Олександра Пушкіна складав 2 аршини 5 вершків з половиною (був заміряний художником Григорієм Чернецовим 15 квітня 1832 року. Це 166,7 см. Про зовнішність Пушкіна у сучасників склалися різні погляди. У більшій мірі вони залежали від ставлення до нього. У загальному розумінні, Пушкіна ніхто не вважав вродливим, однак більшість відзначали, що його риси обличчя ставали прекрасними, коли ставали відображенням його натхнення. М. В. Юзефович особливо звертав увагу на очі Пушкіна, «в яких, здавалося, відбивалося все прекрасне в природі». Л. П. Нікольська, яка зустріла в 1833 році Пушкіна на обіді у нижегородського губернатора, так описує його:

Трохи смагляве обличчя його було оригінально, але некрасиве: великий відкритий лоб, довгий ніс, товсті губи — взагалі неправильні риси. Але що у нього було чудове — це темно-сірі з синюватим відливом очі — великі, ясні. Не можна передати вираз цих очей: якесь пекуче, і при тому, пестливе, приємне. Я ніколи не бачила обличчя більш виразного: розумне, добре, енергійне. <…> Він добре говорить: ах, скільки було розуму і життя в його не штучній мові! А який він веселий, люб'язний, принадність! Цей дурняшка міг подобатися … Оригінальний текст(рос.) Немного смуглое лицо его было оригинально, но некрасиво: большой открытый лоб, длинный нос, толстые губы — вообще неправильные черты. Но что у него было великолепно — это тёмно-серые с синеватым отливом глаза — большие, ясные. Нельзя передать выражение этих глаз: какое-то жгучее, и при том ласкающее, приятное. Я никогда не видела лица более выразительного: умное, доброе, энергичное. <…> Он хорошо говорит: ах, сколько было ума и жизни в его неискусственной речи! А какой он весёлый, любезный, прелесть! Этот дурняшка мог нравиться…

Дуелі

Основне джерело: ^[23]

1. 1816 рік. — Пушкін викликав на дуель Павла Ганнібала, двоюрідного дядька. Причина: Павло відбив у молодого 17-річного Пушкіна дівчину Лошакову на балу. Підсумок: дуель скасована.


2. 1817 рік. — Пушкін викликав на дуель Петра Каверіна, свого друга. Причина: складені Каверіним жартівливі вірші. Підсумок: дуель скасована.


3. 1819 рік. — Пушкін викликав на дуель поета Кіндрата Рилєєва. Причина: Рилєєв розказав на світському салоні жарт про Пушкіна. Підсумок: дуель скасована.


4. 1819 рік. — Пушкіна викликав на дуель його друг Вільгельм Кюхельбекер. Причина: жартівливі вірші про Кюхельбекера, а саме пасаж «кюхельбекерно і нудно». Підсумок: Вільгельм в Олександра Сергійовича вистрілив, а той в Вільгельма — відмовився.


5. 1819 рік. — Пушкін викликав на дуель Модеста Корфа, службовця з міністерства юстиції. Причина: слуга Пушкіна приставав п'яним до слуги Корфа і той його побив. Підсумок: дуель скасована.


6. 1819 рік. — Пушкін викликав на дуель майора Денисевича. Причина: Пушкін зухвало поводився в театрі кричачи на артистів і Денисевич зробив йому зауваження. Підсумок: дуель скасована.


7. 1820 рік. — Пушкін викликав на дуель Федора Орлова і Олексія Алексєєва. Причина: Орлов і Алексєєв зробили Пушкіну зауваження за те, що той намагався в п'яному вигляді грати в більярд і заважав оточуючим. Підсумок: дуель скасована.


8. 1821 рік. — Пушкін викликав на дуель офіцера французької служби Дегільї. Причина: сварка з нез'ясованими обставинами. Підсумок: дуель скасована.


9. 1822 рік. — Пушкіна викликав на дуель підполковник Семен Старов. Причина: не поділили ресторанний оркестрик при казино, де обидва віддавалися азартній грі. Підсумок: стрілялися, але обидва промахнулися.


10. 1822 рік. — Пушкін викликав на дуель 65-річного статського радника Івана Ланова. Причина: сварка під час святкового обіду. Підсумок: дуель скасована.


11. 1822 рік. — Пушкін викликав на дуель молдавського вельможу Тодора Балша, господаря будинку, де він гостював у Молдавії. Причина: Пушкіну недостатньо чемно відповіло на якесь питання дружина Балша, Марія. Підсумок: стрілялися, але обидва промахнулися.


12. 1822 рік. — Пушкін викликає на дуель бессарабського поміщика Скартла Прункуло. Причина: Той був секундантом на дуелі, де Пушкін був так само секундантом і хлопці не домовилися про правила дуелі. Підсумок: дуель скасована.


13. 1822 рік. — Пушкін викликає на дуель Северина Потоцького. Причина: дискусія за обіднім столом про кріпосне право. Підсумок: дуель скасована.


14. 1822 рік. — Пушкіна викликав на дуель штабс-капітан Рутковський. Причина: Пушкін повірив, що буває град вагою в 3 фунти і обсміяв відставного капітана. Підсумок: дуель скасована.


15. 1822 рік. — Пушкіна викликав на дуель кишинівський олігарх Інглезі. Причина: Олександр домагався його дружини, циганки Людмили Шекори. Підсумок: дуель скасована.


16. 1822 рік. — Пушкіна викликав на дуель прапорщик генерального штабу Олександр Зубов. Причина: Пушкін викрив Зубова в шахрайстві під час гри в карти. Підсумок: Зубов стріляв в Пушкіна (мимо) а сам Пушкін від пострілу відмовився.


17. 1823 рік. — Пушкін викликав на дуель молодого письменника Івана Руссо. Причина: особиста неприхільність Пушкіна до цієї персони. Підсумок: дуель скасована.


18. 1826 рік. — Пушкін викликав на дуель Миколу Тургенєва, одного з керівників Союзу благоденства, члена Північного суспільства. Причина: Тургенєв лаяв вірші поета, зокрема, його епіграми. Підсумок: дуель скасована.


19. 1827 рік. — Пушкіна викликав на дуель артилерійський офіцер Володимир Соломірський. Причина: дама офіцера на ім'я Софія, до якої Пушкін виявляв сексуальний інтерес. Підсумок: дуель скасована.


20. 1828 рік. — Пушкін викликав на дуель міністра освіти Олександра Голіцина. Причина: Пушкін написав зухвалу епіграму на міністра і той влаштував йому за це допит з пристрастю. Підсумок: дуель скасована.


21. 1828 рік. — Пушкін викликав на дуель секретаря французького посольства в Петербурзі Лагрене. Причина: невідома дівчина на балу. Підсумок: дуель скасована.


22. 1829 рік. — Пушкін викликав на дуель чиновника міністерства закордонних справ Хвостова. Причина: Хвостов висловив своє невдоволення епіграмами Пушкіна, зокрема тим, що Пушкін порівнює Хвостова зі свинею. Підсумок: дуель скасована.


23. 1836 рік. — Пушкін викликав на дуель князя Миколу Рєпіна. Причина: невдоволення віршами Пушкіна про себе. Підсумок: дуель скасована.


24. 1836 рік. — Пушкін викликав на дуель чиновника міністерства закордонних справ Семена Хлюстіна. Причина: Хлюстін висловив своє невдоволення віршами поета. Підсумок: дуель скасована.


25. 1836 рік. — Пушкін викликав на дуель Володимира Соллогуба. Причина: неприємні висловлювання Сологуба про дружину поета, Наталі. Підсумок: дуель скасована.


26. 1836 рік. — Пушкін викликав на дуель французького офіцера Жоржа Дантеса. Причина: анонімний лист, де стверджувалося, ніби дружина Пушкіна зраджує йому з Дантесом. Підсумок: дуель скасована через пропозицію руки, зробленої Дантесом сестрі Наталії Гончарової Катерині.


27. 1837 рік. — Дантес викликав на дуель Пушкіна після листа останнього. Підсумок: В січні Пушкін був смертельно поранений і через 2 дні помер.

Пушкін та Україна

Пам'ятник Пушкіну в Дніпрі

Пам'ятник Пушкіну в Тернополі

Пам'ятник Пушкіну в Чернігові

Панько Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербургу в поемі «Мідяний вершник».

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.^[24] Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана у 1833. Після цього у листі до дружини він писав: «…На ранок у супроводі Сємьона Фьодоровіча ходив на уклін прадіду Дорошенко. Відразу ж зробив догану Івану Ніколаєвічу: „Як не соромно, рідню треба шанувати! Могила не доглянута, треба побудувати капличку…“»^[25]

Пушкін був у близьких стосунках із українцями Миколою Маркевичем, Михайлом Максимовичем, Дмитром Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав Миколі Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Досвід збору древніх малоросійських пісень» (рос. «Опыт собрания древних малороссийских песней») Миколи Цертелева (1819), «Малоросійські пісні» (рос. Малороссийские песни) Михайла Максимовича (1827) та його ж таки «Малоросійські народні пісні» (рос. «Малороссийские народные песни») (1834), «Запорізьку старовину» (рос. «Запорожскую старину») Ізмаїла Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам'янки, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі^{[джерело?]}, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709^{[джерело?]}.

Поема «Полтава»

Докладніше: Полтава (поема)

Для своєї поеми, Пушкін використав слова з поеми Байрона як епіграф. Це не випадково, адже поштовхом до написання поеми «Полтава» стало невдоволення Пушкіна тим, що Джродж Байрон у своїй поемі «Мазепа» (1819) зобразив українського гетьмана як відважного та шляхетного героя, а не як лиходія та пройдисвіта як того бажав Пушкін.^[26] Загалом, Пушкін відгукнувся критично на байронівського «Мазепу»:

Байрон знав Мазепу тільки за Вольтеровою «Історією Карла XII». Він вражений був тільки картиною людини, прив'язаної до дикого коня, що мчить степами. Картина, звичайно, поетична, зате подивіться, що він з неї зробив. Але не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цієї похмурої, ненависної, болісної особи, яка проявляється у всіх майже творах Байрона, але яку (на біду одному з моїх критиків) як навмисне в «Мазепі» саме і немає. Байрон і не думав про нього: він виставив ряд картин одна однієї разючіша;— от і все: але яке полум'яне створіння! яка широка, швидка кисть! Якщо ж би йому під перо попалася історія спокуси дочки і страченого батька, то, ймовірно, ніхто б не наважився після нього торкнутися цього жахливого предмета.^[26]

Як відповідь байронівській поемі, Пушкін вирішив написав власну поему «Полтава», де образ Мазепи зображується неприховано негативно, й гетьман постає таким собі романтичним «лиходієм». Відомо, що на відміну від Байрона, який як історичне першоджерело використовував «Історією Карла XII», при написанні «Полтави» Пушкін використовував книгу «Історія Русів»^[27] й згодом присвятив її вірогідному автору статтю в своєму журналі «Сучасник» (рос. «Современник»). Не зважаючи на намагання Пушкіна триматися історичної достовірності, в кінцевому результаті події пов'язані з українською історією були описані ним викривлено а його опис Мазепи мав шовіністичне забарвлення.^[28] Загалом, поемою «Полтава», яку високо оцінив російський імператор Микола І, Пушкін продемонстрував свою абсолютну відданість офіційній російській імперській ідеології, яка заперечувала право окремих поневолених народів (зокрема українців) на власну державу.

Аналізуючи твір Пушкіна, видається що основним завданням поеми «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та «історичної неминучость» поглинання України Росією.^[28] Однобоко оспівано велич Петра І, а постать українського гетьмана Івана Мазепи заплямовано: Мазепа у Пушкіна «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».^[29]

Переклади українською

Пушкін перекладався українською, починаючи з 1829 року (Левко Боровиковський, Грицько Кохнівченко). Найкращі переклади українською 19 початку 20 століття належать Євгену Гребінці, Левку Боровиковському, Михайлу Старицькому, Івану Франкові, Миколі Вороному. Серед найкращих найвизначніших українських перекладачів 20-го століття Павло Филипович, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Терещенко, Наталя Забіла, Володимир Свідзінський.

• Олександр Пушкін. Полтава. Вольний пєрєвод на малоросійський язик: Євген Гребінка. СПб: В тіпографії І. Вороб'йьова. 1836. 74 стор.


• Евген Онегін: ліричні сцени в 3 діях та 7 картинах / Олександр Сергійович Пушкін ; Музика Петро Ілліч Чайковський ; Пер. Франц Коковський ; Накладом Йосиф Стадник . — Чернівці: Друкарня товариства «Руська Рада», 1910. — 57 с.


• Олександр Пушкін. Драматичні твори / В перекладі, з передмовою та поясненнями Івана Франка. — Львів: Накладом «Всесвітньої бібліотеки», 1914. — 250 с.


• Олександр Пушкін. Вибрані твори. Переклад з російської: М. Вороний, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара; редагування та вступна стаття: П. Филипович. Київ: Книгоспілка, 1927. 204 стор.
  
  • 
    (друге доповнене видання) Олександр Пушкін. Вибрані твори. Переклад з російської: М. Вороний, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Мисник, М. Зеров; редагування та вступна стаття: П. Филипович. Київ: Книгоспілка, 1930. ? стор.
    


• Олександр Пушкін. Мідний вершник (Петербурзька повість). Переклад з російської: Максим Рильський. Харків-Київ: Книгоспілка. 1930. ? стор. (перевидання 1936)


• Олександр Пушкін. Вибрані твори в двох томах, переклади за редакцією М. Рильского, М. Терещенка і П. Тичини, М. Зерова (під прізвищем Б. Петрушевський). Вступна стаття М. Горького. Державне літературне видавництво, 1937 р. 413, 679 стор.
  
  • Т.1: Вірші. Казки. Поеми
  
  
  • Т.2: Драми. Євгеній Онєгін. Проза
  
  


• Олександр Пушкін. Вибрана Проза. Переклад з російської: Борис Ткаченко. київ-Херсон: Молодий Більшовик. 1937. ? стор.


• Олександр Пушкін. Полтава. Переклад з російської: Сава Голованівський. Харків: Дерджлітвидав УРСР. 1937. 72 стор.
  
  • 
    (перевидання) Олександр Пушкін. Полтава. Переклад з російської: Сава Голованівський. Харків: Держвидав України, 1946. 58 с.


• Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1937. 263 стор.
  
  • 
    (перевидання) Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1949. 230 стор.
  
  
  • 
    (перевидання) Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1956. 247 стор.
  
  


• Олександр Пушкін. Твори.^[31] Вступна стаття М. К. Гудзія. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1949. — 852 с.


• Олександр Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах. Переклад з російської: Микола Рильський та Л. Д. Дмитренко. Київ: Державне видавництво художньої літератури. 1952—1954. 624, 412, 452, та 576 стор.


• Олександр Пушкін. Лірика / Переклад з російської; Передмова Максима Рильського. — Київ: Дніпро, 1969. — 216 с. — (Перлини світової лірики).


• Олександр Пушкін. Дубровський. Капітанська дочка: Романи / Післямова О. Федосенка. — К.: Молодь, 1981. — 192 с. — (Серія «Джерело»).


• Олександр Пушкін. Вибране. — Київ: Школа, 2009. — 336 с. — (Бібліотека шкільної класики).


• Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: Поетичні твори / Роман-газета (збірка). Переклад з російської: Максим Рильський та інші. Тернопіль: НК-Богдан. 2004. 96 стор. ISBN 966-692-287-8
  


• Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін; Мідний вершник; Казка про золотого півника. Переклад з російської: Максим Рильський; малюнки: О. С. Пушкін, Н. М. Рушева; упорядник: Максим Рильський (онук). Київ: Успіх і кар'єра, 2008. 310 стор. іл. ISBN 988-966-2082-08-01 (примітка: текст паралельно російською та українською)
  

Див. також

• 
  2208 Пушкін — астероїд, названий на честь Олександра Пушкіна^[32].

Примітки

Джерела

• 
  Мицик Ю. А. Пушкін Олександр Сергійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 67. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  

• 
  Гудзій М. К. Життя і творчість О. С. Пушкіна. — Київ, 1949.


• 
  Бойко І., Пмельфарб Г. Пушкін і Україна. Короткий бібліографічний покажчик. — Київ, 1949.


• 
  Бєлінський В. Г. Твори Олександра Пушкіна. (міститься в книзі: Бєлінський В. Г. Літературно-критичні статті). — Київ, 1953.


• 
  Рильський М. Т. Пушкін і Шевченко. (міститься в книзі: Рильський М. Т. Твори, т. 3). — Київ, 1956.


• 
  Неборячок Ф. М. О. С. Пушкін українською мовою. — Львів, 1958.


• 
  Білецький О. І. Пушкін і Україна. (міститься в книзі: Білецький О. І. Від давнини до сучасності, т. 2). — Київ, 1960.


• 
  Крутікова Н. Є. Поетичний світ Пушкіна і українські письменники. (міститься в книзі: Крутікова Н. Є. Реалізм. Збагачення. Єдність). — Київ, 1976.


• 
  Людмила Жирнова. О. С. Пушкін в Одесі: Бібліографічний покажчик (Одеський державна наукова бібліотека ім. М. Горького). Упорядник Людмила Жирнова; редактор Ірина Шелестович; Науковий редактор та відповідальний за випуск Григорій Зленко. — Одеса: Друк, 2001. — 152 с. (Літературна Одеса; Вип.9)


• 
  Львович О. М. Нетлінний заповіт великого поета: бібліографічний покажчик [до 210-річчя від дня народження О. С. Пушкіна]. Укладач О. М. Львович. — Київ: ЦПРБ ім. О. С. Пушкіна ЦБС Оболонського району, 2009. — 38 с.

Література

• 
  Лотман Юрий. Александр Сергеевич Пушкин. Биография писателя. Пособие для учащихся. — 2-е изд. — Лениград : Просвещение, 1983. — 256 с. — (Биография писателя) — 400 000 прим. (рос.)
  

Посилання

• 
  Олександр Пушкін — переклади творів українською на сайті Центральної Районної Бібліотеки ім. О. С. Пушкіна (Київ)


• 
  Алєксандр Пушкін — твори в українському перекладі на сайті е-бібліотеки «Чтиво»

Пушкін Олександр Сергійович у сестринських Вікіпроектах
	Цитати у Вікіцитатах?
	Теми у Вікіджерелах?
	Новини у Вікіновинах?
	Генеалогія на Родоводі?
	Пушкін Олександр Сергійович у Вікісховищі?

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.


• 
  Ігор Роздобудько. Російські письменники та українська незалежність. // Кобза. Українці Росії, незалежний сайт діаспори. 22 жовтня 2016 р.
  


• 
  Серед нащадків Пушкіна немає жодного поета — Подробности, 06.08.2008

Тематичні сайти NNDB · AllMusic · Discogs · Filmportal.de · Internet Broadway Database · Internet Movie Database · Open Media Database · Open Library · Open Library · Open Library · International Music Score Library Project · Проект Гутенберг · Internet Speculative Fiction Database · Rodovid.org · Open Directory Project (рос.) · Find a Grave · Quora Словники та енциклопедії Велика каталонська · Кирила та Мефодія · Коротка літературна · Ларуса · Літературна · Britannica (онлайн) · Encyclopædia Universalis · Treccani Нормативний контроль BAV: ADV10217094 · BIBSYS: 97000967 · BNC: a10141716 · BNE: XX910058 · BNF: 12007375v · CONOR: 5923939 · EGAXA: 001098006 · GND: 118641816 · ICCU: ITICCUCFIV01053 · ISNI: 0000 0001 2137 2055 · LCCN: n80036579 · LNB: 000011860 · NDL: 00453465 · NKC: jn19990210513 · NLA: 1090906 · NLG: 231773 · NLR: RUNLRAUTH77386, RUNLRAUTH771614 · NSK: 000043891 · NTA: 068556977 · NUKAT: n94207218 · PTBNP: 58530, 1068768, 1461005, 1654974, 87934 · РДБ: 000080362 · LIBRIS: 85223 · SUDOC: 028188012 · VIAF: 66477450 · ULAN: 500324476