Ufdjrw

Україна
Ця стаття є частиною серії статей про державний лад і устрій України
Правова система Правова система Конституція Права людини
Глава держави Президент Петро Порошенко Адміністрація Президента Глава АП Ігор Райнін РНБОУ Секретар РНБОУ Олександр Турчинов Державне управління справами
Виконавча влада Державний апарат Кабінет Міністрів Голова уряду Володимир Гройсман Місцева державна адміністрація Рада міністрів АР Крим Обласні Київська Севастопольська Районні Місцеве самоврядування Місцеві ради: ВР АР Крим Обласні Київська Севастопольська Районні Міські Сільські Селищні Військово-цивільна адміністрація Прокуратура
Законодавча влада Верховна Рада Голова парламенту Андрій Парубій Поточне скликання ВР Комітет ВР Коаліції Народний депутат України
Судова влада Судова система Конституційний Суд Верховний Суд Антикорупційний Суд
Вибори та референдуми Центральна виборча комісія Вибори в Україні Парламентські: 1990 (УРСР XII / I) 1994 (II) 1998 (III) 2002 (IV) 2006 (V) 2007 (VI) 2012 (VII) 2014 (VIII) Президентські: 1991 1994 1999 2004 2010 2014 2019 Місцеві: Крим 1994 2006 2010 2014 2015 Всеукраїнські референдуми: 1991 2000 Місцеві референдуми: Закарпаття 1991 Галичина 1991 Донбас 1994 Крим 2014 Донбас 2014 Політичні партії
Територіальний устрій Адміністративний поділ АР Крим Київ Севастополь Області Райони Міста Міські райони Громади Селища міського типу Села Селища
Міжнародні відносини Міжнародні відносини Зовнішня політика Міжнародні організації Україна в ООН Інтеграція до ЄС НАТО Міністерство закордонних справ Міністр Павло Клімкін Посольства: іноземні власні Паспорт
Категорія • Інші країни
п о р

Див. також: Хутір та Станиця

Типове українське село початку ХХ століття

Село́ — один із видів населених пунктів в Україні та деяких інших країнах, найменша адміністративно-територіальна одиниця в Україні та Білорусі, одна з найдавніших назв поселень у слов'ян. У Київській Русі — княжий маєток.

Термін |

Етимологія |

Етимологічно, українське слово село походить від прасл. *selo («населене місце, двори, будівлі», «поле, земля»), яке вважається спорідненим з лат. solum («ґрунт»)^[1]. Поряд з ним у праслов'янській існувало також слово *vьsь (походить від пра-і.е. *u̯ik, *u̯eik, *u̯oiko; спор. з лат. vicus, гот. weihs, давн.в-нім. wich, санскр. विवेश, вівеса)^[2]. Досі частина слов'янських мов використовує для позначення сільських населених пунктів похідні від *selo
(болг. , мак. , рос.  і укр. село, біл. сяло, хорв. selo, серб. село/selo)^[1]; частина — похідні від *vьsь (біл. вёска, пол. wieś, словен. vas, в.-луж. wjes, чеськ. vesnice, стцерк.-слов. вьсь, церк.-слов. весь). Слово село в старослов'янській мові означає «поле»^[1][2].

Вживання |

• 1. Населений пункт, назва найменшої адміністративно-територіальної одиниці в Україні.


• 2. Тип поселення (зазвичай велике).

«Село» є слов'янським словом і поширене в Боснії і Герцеговині, Болгарії, Хорватії, Македонії, Сербії та Україні. Наприклад, є численні села під назвою «Ново Село» в Болгарії, Хорватії, Чорногорії, Сербії та Македонії. У Словенії, слово «село» використовується для дуже маленьких поселень (менше тисячі чоловік) і в діалектах, натомість словенське слово vas використовується у всій Словенії. У Росії використовуються два основних терміни — село і деревня (від ранішого *дьрвьня /*дьрвьна, пов'язаного з деру в значенні «корчую», «звільняю землю під ріллю»)^[3]. Перший вживається переважно щодо великих сіл, із церквою (у радянські часи там була розташована центральна садиба колгоспу, радгоспу); другий — щодо інших, менших сільських населених пунктів.

Село Масоулєх (Masouleh), провінції Гілян, Іран

В Ізраїлі термін «місто» не має юридичного значення. У Швеції юридичного поняття «місто» не існує також. У Данії й інших скандинавських країнах «містом» вважається союз одного або зазвичай більшої кількості сільських господарств з будинками, власні райони яких утворені як об'єднаний об'єкт або використовуються разом. Формально термін «місто» в Данії застосовують до території з кількістю жителів не менш 200, а відстань між сусідніми населеними пунктами до 200 метрів називається «зоною міста».^[4][5] Отож поняття «рибальське село» (рибальство є галуззю сільського господарства) зазвичай означає поселення, жителі яких займаються переважно риболовлею в населених пунктах чи на відкритому пляжі^[6] (на відміну від «рибальських міст», у яких є «порт»). Це пов'язано з іншою мовною картиною світу (а відтак і реальністю), а також із філософських міркувань^{[джерело?]}.

В українській мові термін «село» походить від слова «селитися» (село, поселення), а «місто» — під впливом польського miasto, укр. місто означало первинно те саме що й «місце», пол. miasto від значення «місце» перейшло у значення населеного пункту значення від чого й в українській під польським впливом^{[джерело?]} слово «гóрод» замінилося на «місто». В польській miasto «місце в поселенні». «Місцями» називали «території в поселенні» навколо ринків, де оселялись ремісники (це було зручним для їхнього бізнесу). Від того у багатьох містах Західної України головна площа міста носить назву «Площа Ринок». Поняття «город/град/городище» — означало первинно «обгороджену територію» (з київ, або тину, іще у козацьку добу широко застосовували на позначення «міста» слово «гóрод», а з часом його замістило слово «місто» найраніше цей перехід стався і Західній Україні^{[джерело?]}.

Слід також зауважити, що в давньоруській мові як і з давніх часів приблизно по 14 ст. а інколи й довше, поняття «сєло» означало будь яке поселення незалежно від розміру, а поняття «городъ» означало будь яке не залежно від розміру огорожене чистоколом, мурами чи стіною поселення, себто навіть маленьке поселення за розмірами сучасного села^{[джерело?]}, але огорожене стіною називали «городъ» од слова «городити» себто це те, що огородили.

Лише з появою Магдебурзького права на теренах України пов'язують інтродукцію поняття «місто», оскільки зі створенням міської ради виник орган, що не мав аналога у селах.^[7] Після війта та лави міська рада стала третім за важливістю органом міського самоврядування.^[8] До того часу всі поселення (і село, і «місто») становили окремий судовий округ, в обох діяли війт, солтис, лавники, ремісники, а володіння землею було пов'язане зі сплатою податків.^[8] Міську раду у Львові називали сенатом (лат. senatum, officium consulare)^[8].

Село в Україні є найменшою адміністративно-територіальною одиницею, більшими є селище, місто, район, район у місті, область, автономна республіка. Термін «село» часто вживають у розмовній мові також для позначення невеликих або середніх містечок з метою привернення уваги до їх малого розміру, відсутності інфраструктури тощо.

Адміністративне регулювання |

В Україні, країнах колишнього Радянського Союзу та в ряді інших країн зачислення якогось населеного пункту до розряду сіл чи міст відбувається з урахуванням частки людей, зайнятих у сільському господарстві. Однак у більшості країн враховують лише загальну кількість населення. Нормативи у різних країнах різні, однак існує тенденція, що в розвинутих і малонаселених країнах межа, що відділяє села від міст, нижча, а в слабо розвинутих і густозаселених — вища. Наприклад, у Фінляндії будь-яке поселення, де живе понад 200 осіб — це місто, тоді як у деяких країнах Африки та Росії поселення з 20 чи навіть 65-тисячним населенням (наприклад Інгушетія, ст. Орджонікідзевська) вважають селами.
В Україні села можуть мати індивідуальні адміністрації — сільські ради або спільне управління — об'єднання двох або більше сіл. Села також можуть бути під юрисдикцією міської адміністрації — міської ради.

На головній вулиці села Castle Combe, Вілтшир, Англія.

Статистичні дані |

Докладніше: Села України (за населенням)

На 1 січня 1991 в Україні було 28 844 села, на 5 грудня 2001 року — 28 619^[9].


Найбільше за площею село в Україні — Космач (Косівський район) — 84,309 км².
Найбільше село України за кількістю населення — Софіївська борщагівка . понад 30000 чол.

Показові села в Україні |

З 1965 р. в УРСР розгорнулося будівництво експериментально-показових сіл. У різних областях республіки створювалося 15 експериментальних сіл, на їхнє будівництво витрачено 55 млн крб. В 1969 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про комплексне проектування і будівництво в 1970—1975 рр. ще 28 експериментально-показових сіл.

Негативне емоційне забарвлення терміна на пострадянських територіях |

За феодального ладу існував становий поділ суспільства, а основою економіки було сільське господарство, використання землі. У цій системі структурування суспільства відбувалось навколо наявних відносин: земля в обмін на службу або роботу. Кожен соціальний прошарок володів певними соціальними та економічними привілеями та обов'язками. У такій системі багатства за рахунок сільського господарства, яка була організована не відповідно до ринкових сил, а на основі звичайних послуг праці, існували кріпаки й землевласницька знать.^[10] Таким чином, наприклад, у Галичині, коли та перебувала в складі Австро-Угорщини, усе землеволодіння провінції поділялось на дві категорії: 1) рустикальна (селянська; лат. rus — «село») земля та 2) домінії чи табулярна власність (землі духовних чи світських магнатів і шляхти)^[11]. Таким чином те саме село в Галичині часто було поділене на «рустикальну частину» (селянську; тобто «село з селянською частиною») і «шляхетську частину» (шляхетська частина села). З цього вже є зрозумілим, що негативне забарвлення терміну «село» є помилковим. Негативного забарвлення поняттю надав більшовизм.^{[прояснити]}

Сен-Сірк-Лапопі (департамент Лот) є одним з «найкрасивіших сіл Франції».

У XVIII ст. промислова революція спричинює розпад традиційних станових спільнот (станового поділу), а це, в свою чергу, спричинило зміну почуття тотожності й зумовлює об'єднання спільноти — зумовлює мислити її єдиним цілим, люди починають мислити себе частиною нації. Відбувається розпад феодальних імперій, скасовується кріпацтво, відбувається утворення парламентських республік з ринковою економікою, зароджуються підприємницькі господарства буржуазного типу,^[12] відбувається різкий розвиток і нарощування промисловості. Є зрозумілим, що для розвитку економіки стає потрібним так званий «середній клас». На царських територіях (як і на радянських) зародження потужного середнього класу було унеможливлене, і, як наслідок, — повна відсутність промисловості. Сформовані за царських часів «консервативні сили», їх небажання переходу до ринкової економіки, потреба в розвитку промисловості на цих територіях — зумовлить творення більшовизму, через що й витвориться згодом нове поняття «буржуазія», ним же й нарікається такий рух «буржуазним націоналізмом». Промисловість розвиватиметься в попередньому напрямку, що утворився ще в царські часи,^[13] і буде здобута виправничо-трудовими способами, п'ятирічками, позбавленням паспортів колгоспників (неологізм, створений відповідно до ідейних цілей радянського режиму) і забороною залишати земельні ділянки без дозволу влади, збільшенням прямих і непрямих податків, використанням трудового ентузіазму трудівників, примусовою працею політичних в'язнів, шляхом визиску людей, підвищенням продажу горілки (при Сталіні), колективізацією сільського господарства (як основного джерела фінансування індустріалізації), Торгзінами, продрозкладкою (після проголошення курсу на форсування індустріалізації (1929 р.)^[14]), захопленням територій з розвинутою або певною мірою розвинутою промисловістю і ін.). Селянство вважається шкідливим (на відміну від «робочого класу»), дрібний селянський власник — «головним ворогом соціалізму».^[13] В комуністичній радянській роботі важливе значення мало «Класове розшарування селянства» — процес розшарування суспільства, адже різні прошарки його враховуються в партійній комуністичній роботі (термін прошарку досить часто вживається в мові радянських діячів) — проводилася «ліквідація куркульства як класу на базі суцільної колективізації»(ця фраза, що стала штампом, вперше вжита в промові Сталіна на 1-ій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 г.).^[15] Старе слово «кулак» дає нові похідні — «підкуркульників» — так з кінця 20-х років стали іменувати середняка або бідняка, який виступає на захист заможних селян, а також «розкуркулювати», «розкуркулення» (увійшли в широкий ужиток з другої половини 1929) — конфіскація майна заможних селян і засилання їх самих на далеку північ, чому деякі з них чинили збройний опір.^[16] Соціалізація сіл призводить до насильницького вербування в «колгоспи», вербування самостійних селян — «одноосібників» в «колгоспників» і «колгоспниць».^[16] У первісну пору колективізації поняття «індивідуальний селянин» (тобто, що не входить в колгосп) офіційно стало виражатися одним словом «індівідуальнік», а в просторіччі скоротилося в «індус» або «індик».^[16] З проведенням «колективізації» ще більше зросло розпалювання класового антагонізму в селі, в якому чималу роль зіграли надіслані з міста активісти — «парттисячнікі» і місцеві «сількори» — сільські кореспонденти, котрі часто займалися доносами під виглядом кореспондентської роботи.^[16]

З цих пір і бере свій початок негативне емоційне забарвлення термінів «село» й «селянство». У 1920-х роках селяни становили 81,5 % населення УРСР. За словами історика Ігора Гирича, Москва усвідомлювала, що українське селянство в 1917 році й у 1930-х роках було соціальною базою для створення української незалежної держави, і тільки зламавши та деморалізувавши його, можна було сподіватись на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби-манкурти для «будівель комунізму».^[13]

Власне, перехід до колективізації с/г підштовхнула так звана криза хлібозаготівель 1927—28 років, оскільки за умов зростання ринкової ціни на хліб, селянство цілком резонно розуміючи ринок як купівлю-продаж за взаємною згодою, відмовлялось продавати його урядові за нижчими цінами.^[13] Через штучно встановлену різницю цін (ножиці цін) на товари промисловості і сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців. Тобто, певний виріб до Першої світової війни український селянин міг придбати за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за це 4-5 пудів.^[13]

Історичне село Сіракава-го, Нагано, Японія

Генеральний секретар Центрального комітету (ЦК) Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)) Йосип Сталін у одній з своїх праць писав:

..селянство являє собою основну армію національного руху… Без селянства не може бути сильного національного руху. Це й є те, що мається на увазі, коли ми кажемо, що національне питання — це сутнісно селянське питання.^[13]

Власне, цей національний рух і звався «буржуазним націоналізмом». Тому партійні, радянські, посадові працівники сільського господарства стають першими літописцями історії села.^[17]

Головним чином, ціллю вибудовуваної вертикалі влади було розділення однакових за своєю суттю поселень на ранги (міста, селища, села і тд.), а також на адміністративно-територіальні одиниці (політично-територіальний поділ), що підривало з середини «селянський (він же національний, він же буржуазний) рух».

Представники європейської аграрної історіографії вбачають головну причину призупинення селянських досліджень у Східній і Центральній Європі протягом 1920-х — 1930-х років у виникненні і швидкому розповсюдженні диктатур:^[17][18]

Нацизм і подібні йому явища громили академічні дослідження, в тому числі і досягнення селянських товариств. Сталінська колективізація і «чистки» занурили у велику мовчанку СРСР — і
марксистський, і немарксистський методи аналізу селянства виявились під забороною. Підготовка до світової війни й сама війна повсюдно відтягли на себе інтелектуальні й політичні сили… селянські дослідження повсюди припинилися на 30 років.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося.^[13] Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва.^[13]

Сучасне українське село |

Докладніше: Село в незалежній Україні

Тепер в Україні відбувається тривожне явище руїни, процес, що поглиблюється: надзвичайно понівечене національне буття, деформована національна свідомість значної частини українців, згубна у всіх відношеннях політика щодо села.^[12][20]

Українське село — це сформована тисячоліттями ефективна й унікальна система всебічного матеріального й духовного життєзабезпечення, національного людинотворення й націєзбереження.

…

Цей людиноутворюючий і націєзберігаючий потенціал українського села як системи переконливо розкривається на прикладі української діаспори. Масово емігрувавши, наприклад, до Канади і США понад сто років тому, українці, на здивування американських етнологів, не розчинилися в чужомовному довкіллі, а збереглися там і досі як найбільш чисельна й стійка, високодуховна й патріотична національна меншина. Організація життя української спільноти в місцях розселення здійснювалась за закодованою в її свідомості моделі українського села.^[20]

Життєоснови суспільства залежать визначальною мірою саме від села, воно за даними офіційної статистики забезпечує населення основами основ життєдіяльності — продуктами харчування, сировиною для тканин для пошиття одежі, шкірсировини для взуття, є продуцентом товарного хліба тощо. В Україні на продукти харчування витрачається майже 80 % сукупного доходу сім'ї, в той час як в країнах Європи — 15 %, Польщі — 30 %, а в США — 10 %.^[21]

Відповідно до існуючих міжнародних норм, країни, де більше половини доходу витрачається на продукти харчування, віднесені до числа «бідних».^[21]

У теперішній час у розвинених країнах не мала частина населення сільської місцевості працює в третинному й вторинному секторах економіки.

В Україні плоди індустріалізації в села так і не прийшли: в обробітку землі широко практикується важка ручна праця, використання тяглових тварин, урожайність харчових культур значно нижча за урожайність в технологічно розвинених країнах (наприклад, урожайність картоплі, зернових), технології й інновації в сільське домашнє господарство так і не прийшли, на відміну від Данії, національна економіка якої значною мірою опирається на високотехнологічне сільське господарство й сімейну ферму.

В Україні відбувається обезлюднення сільської місцевості, зняття з обліку незаселених поселень і, як наслідок, деградація сільської поселенської мережі. Станом на 2008 рік майже зникла десята частина сільських поселень в Україні.^[22] Темпи природного скорочення населення на селі значно вищі, ніж у середньому по Україні та міського населення.^[22]

У середньому на три села припадає одна сільська рада.^[22]

Причинами зниження життєвого рівня сільського населення, насамперед, є зниження реальних доходів, які не забезпечують відтворення робочої сили, незадовільне забезпечення соціальними послугами, особливо низький рівень надання медичних послуг. Система адміністративно-територіального устрою, яка дісталася Україні в спадок від колишнього СРСР, характеризується високим ступенем централізації влади по вертикалі, що обумовлює низьку ефективність діяльності органів місцевого самоврядування, яка, значною мірою, обумовлена недостатнім рівнем бюджетного фінансування та відсутністю механізму трансферу фінансових ресурсів на рівень територіальних громад.^[23]

Станом на 2008 рік в промислових регіонах (Запорізька, Донецька, Дніпропетровська, Луганська області), незважаючи на складний екологічний стан, де рівень заробітної плати в сільському господарстві значно вищий від західних та північних областей України, розрив між народжуваністю й смертністю нижчий.^[22]

Примітки |

Див. також |

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Villages

• Децентралізація


• Сільська місцевість


• Провінція (територія)


• Хутір


• Селище міського типу


• Індустріалізація в СРСР


• Селянин


• Місто


• Адміністративно-територіальна одиниця в Україні


• Парцела

Джерела та література |

• 
  В. Марочко. Село // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 509. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  

Література |

• 
  Географічна енциклопедія України. — Т. 3. — К., 1993. — С. 173.


• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.


• Галицьке село: соціально-економічне життя та суспільно-політичні процеси (1919—1939) / Віталій Виздрик. — Львів: Ін-т українозн. ім. І. Крип'якевича НАН України, 2015. — 394 с., іл. — ISBN 978-966-486-1199-7


• Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI—XVIII століттях: історичні нариси: Моногр. / В. Ф. Інкін; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. Ін-т іст. дослідж. — Л. : Добра справа, 2004. — XX, 420 c. — (Моногр.; № 2). — Бібліогр.: с. XXXIII-LXXIII.


• Фінансове забезпечення розвитку сільських територіальних громад: монографія / І. Сторонянська, А. Пелехатий; НАН України, Ін-т регіон. дослідж. ім. М. І. Долішнього. — Львів: ІРД ім. М. І. Долішнього НАНУ, 2014. — 190 c. — (Проблеми регіон. розвитку). — Бібліогр.: с. 166—181.

Посилання |

• 
  Село // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
  


• Президія Верховної Ради УРСР; Указ Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, Положення від 12.03.1981 № 1654-X про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР


• 
  Село // сайт Драматика