Ufdjrw

Історія Болгарії
Стародавність
Караново культура
Культура Вінча
Варненський некрополь
Фракія
Одриське царство
Мезія
Середньовіччя
Булгари
Південні слов'яни
Велика Булгарія
Перше Болгарське царство
Західне Болгарське царство
Друге Болгарське царство
Відінське царство
Добруджанське князівство
Османська Болгарія
Болгарія у складі Османської імперії
Болгарське національне відродження
Новітня Болгарія
Князівство Болгарія
Східна Румелія
Третє Болгарське царство
Народна Республіка Болгарія
Республіка Болгарія
Портал «Болгарія» переглянути обговорити редагувати

Булга́ри (лат. Bulgares, грец. Βoύλγαρoί, староболг. Блъгарє), (сл. българы, тат. булгарлар, чув. Пӑлха́рсем, болг. прабългари), — група кочових племен, що населяли в другій половині V століття степи Причорномор'я і Приазов'я до Каспія і розселилися звідти в Подунав'я, Середнє Поволжя і ряд інших регіонів. Брали участь в зародженні таких сучасних народів як болгари, казанські татари, гагаузи, чуваші, балкарці, росіяни і передали своє ім'я державі Болгарія. В сучасній історіографії для їхнього позначення використовуються також терміни праболгари, протоболгари, стародавні болгари.

Назва і походження |

У сучасній історіографії, щоб відрізняти сучасних та стародавніх болгар, назва болгари використовується для позначення народу, що населяє сучасну Болгарію. Стародавніх болгар — населення Волзької Болгарії, один з предків сучасних болгар а також багатьох інших сучасних народів частіше називають булгари.

Форму «булгари», використовуючи тверде У, використовували візантійці. Сучасні болгари називають себе българи, використовуючи тверду голосну «Ъ». В англійській мові використовується назва Bulgars (булгерс) але Bulgarians (булгериенс).

Досліджуючи походження назви й історію булгар слід пам'ятати, що в різні часи, різні джерела, особливо західноєвропейські, могли називати булгарами племена різного походження, які входили в єдине державне утворення, союз племен — стародавню Болгарію з центром на Волзі (Ітилі). Таким чином, розглядаючи питання походження булгар варто чітко розділяти питання походження племен, яких називали булгарами в різні часи в різних джерелах і походження племені, яке утворило стародавню Болгарію.

Нічого дивного в такій постановці питання немає. Вільне використання назви булгари в різних джерелах для позначення різних племен, що входять в одне державне утворення має свої паралелі. Достатньо згадати, що подібну ситуацію можна спостерігати з такими назвами як скіфи, сармати, гуни, монголи, ромеї і навіть русскіє (русские, Russians) — назви, яка використовувалась в XX ст. в багатьох західноєвропейських працях для позначення всього населення, яке населяло Радянський Союз (такий же союз народів в одній державі як і стародавні Болгарія, Монгольська імперія, Скіфія, Сарматія, Ромейська та Російська імперії).

Таким чином, хоча первісне походження назви «булгари» і має певне значення, але до реального походження тих або інших племен, що населяли стародавню державу Болгарія воно має лише віддалене відношення. Ця назва може бути іноземною навіть по відношенню до племені, яке створило даний союз, тому що ця назва (саме у вигляді булгари, вулгари, Vulgares) вперше зустрічається в чужеземних по відношенню до стародавньої Болгарії джерелах. Також немає нічого дивного, що нащадками булгар (давнього союзу племен) вважають себе достатньо різні сучасні народи — слов'янські, тюркські і угро-фінські, які розмовляють різними мовами і сповідують різні віровчення (християнство, іслам та інші)

Генетичні дослідження на Булгари |

Genetic studies on Bulgars/Proto-Bulgarians

Зібрані люди залишаються від Булгари від 8-го до 10-го століття, розташованої в трьох кладовищах в Болгарії: Ножарево (Сілістра) і Монастира Мостич (Шуменський), як в північно-східній Болгарії і Туховишта (Сатовча) південно-західна Болгарії. Філогенетичний аналіз 13 зразків старих ДНК (віддалені зуби) визначив 12 незалежного гаплотип, який далі поділяються на мтДНК гаплогрупи, встановлених в нинішніх європейських і західних євразійських популяціях. Наші результати показують, захід євразійського походження і генетична схожість між булгари і сучасними болгарами.

І відстань віддаленість від Чуваші і Волжских татар.

Транскрипція і самоназва народу |

Їх самоназва є Блъгарє.

Варіації кореневого звуку «О» або «У» залежать від особливостей різних мов. У оригіналі кореневий звук голосної букви після Б звучав ніби щось середнє між голосним «Ъ» в болгарській мові, приглушеним У і О. Сучасні болгари називають себе «българи», використовуючи твердий голосний звук «Ъ». Назва «булгари», використовуючи тверде У, вживали греки.

Походження булгар та їхні назви |

Походження булгарів невідоме. Є багато теорій про їх походження. Найбільш відомі з них - слов'янська теорія, теорія автохтонів (фракійців), іранська теорія та тюркська теорія.

Перша згадка булгар міститься в латинському хронографі 354 року, де у списку племен і народностей Причорномор'я і Прикаспію (потомків Сима) на останньому місці згадуються булгари (Vulgares).

Найдавніше ретроспективна згадка булгарів міститься у вірменського історика V ст. Мовсеса Хоренаці. За його словами при вірменському царі Аршаку I, сину Вагаршака, булгари поселились на вірменських землях: «В дні Аршака виникли великі смути в ланцюзі великої Кавказької гори, в Країні булгар; багато з них, відокремившись, прийшли в нашу країну.»

Стародавня батьківщина булгар згідно з картою Середньої Азії з вірменського географічного атласу «Ашхарацуйц» реконструйованою академіком С. Т. Еремяном.

Прабатьківщина булгар не відома. По одній з точок зору вони були частиною огузького масиву племен, що спочатку мешкали в Центральній Азії і званих в китайських джерелах «тіеле». Останнім часом серед болгарських істориків певну популярність має теорія іранського походження. Згідно з цим поглядом булгари були іраномовні й мешкали в зоні, розташованій між західною частиною Гіндукушу, Парапамізом і річкою Оксусом, — (Аму або Хигон), що відокремлювала її від північнішої Согдіани. В давнину ця місцевість називалася Бактрія (грец.), або Балхара (самоназва), із столицею — місто Балх (звідси назва «булгари»).^[1][2]

У вірменському географічному атласі VII ст. «Ашхарацуйц», що спирається на більш давні джерела, плем'я булхи^[3], поміщається поряд з саками і масагетами.^[4].
Агафій Мірінейський, розповідаючи про напад хана Забергана в 558 році, дав короткий опис стародавньої історії «гунів» (булгар), які колись жили в Азії за Імейською горою:

«Народ гунів колись мешкав навколо тієї частини Меотидського озера, що повернута до сходу, і жив на північ від річки Танаїс, як і інші варварські народи, що населяли Азію за Імейською горою. Всі вони називалися егунами або скіфами. За окремими племенами одні з них називалися котригурами, інші утигурами.»^[5]

Феофілакт Симокатта в описі воєн між племенами Тюркського каганату локалізував батьківщину унугурів (ймовірно булгарське плем'я) в Согдіані (область на границі Афганістану, Узбекистану й Таджикистану, оточена Гіндукушем): «Тільки Бакаф, колись побудований унугурами, був знищений землетрусом, і Согдіана випробувала на собі і мор і землетрус.»^[6]

Михайло Сирієць^[7] передав легенду про трьох братів «скіфів», що вийшли з гори Імаон (Памір, Гіндукуш, Тянь-Шань) в Азії і дійшли до Танаїсу (Нижнього Дону).

Існує також версія про зв'язок назви булгари з річкою Волга, яку заперечують сучасні історики на основі того, що начебто назва Волга має слов'янське походження, а перші болгари не могли бути слов'янами. Але, по-перше, в IV ст., коли в джерелах вперше з'являється назва Vulgares (болгари), вже можна казати про зародження слов'ян, по-друге, слов'янські племена були тісно пов'язані з давнішими сарматами, про що говорить багато середньовічних джерел і, по-третє, як було сказано, назва болгари могла запозичуватись не лише з мови перших болгар, але і з мов сусідів (напр., тих же слов'ян), з якими контактували ромеї — греки і латиняни.

Також варто звернути увагу на те, що саме в часи гунського (болгарського) нашестя на Західну Європу в латинській мові з'являються такі слова як вульгарний (Vulgar) в значенні простонародний, і назва латинського перекладу св. Письма — Vulgata.

Версія про зв'язок булгар з пізнішим, слов'яномовним населенням Волги і близьких до неї регіонів зустрічається в слав'янських джерела на протязі XVI—XVIII ст. Донські і запорізькі козаки розглядали себе як нащадків булгар. У праці XVIII ст. «Історія Русів або Малої Россії» ймовірно написаної Георгієм Кониським зустрічаються такі рядки: «Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Булгарами називали тих, які мешкали над річкою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами — мешканців полісних, а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.» (см. [2])

Рання історія булгар |

Мабуть, булгари — це одна з перших груп племен, що просунулися до Європи в ході Великого переселення народів. Перша згадка про них міститься в анонімній латинській хронографії і датується 354 роком н. е. В 2-ій половині IV століття якась частина булгар проникла в Вірменію. Далі свідоцтв про їх активність немає, аж до розпаду Гунської імперії. Це дає підстави припускати, що булгари входили в той величезний союз племен, який сучасники іменували гунами.

До кінця V століття стають відомі два основних булгарських племені: кутригури і утигури. Останні розселяються по берегах Азову в районі Таманського півострова. Кутригури поселяються між вигином нижнього Дніпра і Азовським морем, контролюючи у тому числі і степи Криму аж до стін грецьких колоній на півострові.

В цей час булгари ведуть кочовий спосіб життя. Вони періодично (часто в союзі з іншими, зокрема слов'янськими племенами) турбують межі Візантійської імперії. Так, в 539–540 роках булгари проводять рейди по Фракії до егейського узбережжя і по Іллірії до Адріатичного моря. В той же час значне число булгар поступає на службу до імператора. Наприклад, в 537 році загін булгар бере участь в наданні допомоги візантійському гарнізону, обложеному готами в Римі. Відомі випадки і ворожнечі між двома основними племенами булгар, які уміло розпалювала візантійська дипломатія. Щоб забезпечити свої межі від дуже неспокійних сусідів, якими були кутригури, імператор Юстиніан за допомогою багатих подарунків і грошей направив проти них сили східної гілки булгар — утигурів. У результаті кутригури програли, але незабаром два племені знов змогли об'єднатися проти імперії.

Біля 558 року орди булгар (в основному кутригури) під проводом хана Забергана вторгаються в Фракію і Македонію, підходять до стін Константинополя. Лише ціною великих зусиль візантійцям вдається відкинути сили Забергана. Але військо хана все ще було сильним і представляло велику небезпеку для столиці імперії. Попри це булгари повертаються в свої степи. Причиною тому служать вісті про появу на схід від Дону невідомої войовничої орди. Це були авари, на чолі з ханом Баяном.

Візантійські дипломати негайно використовали аварів для боротьби проти булгар, що були загрозою Константинополю. Натомість новим кочівникам пропонуються гроші і землі для поселень. Хоча аварська армія була нечисленна (за деякими даними 20 тис. вершників), вона виявилась сильнішою. Можливо тому сприяло тяжке положення аварів — вони рятувались втечею від тюрків (тюркютів), що шли услід за ними. Першими піддаються нападу утигури (560), потім авари перетинають Дон і вторгаються в землі кутригурів. Хан Заберган стає васалом кагана Баяна. Подальша доля кутригурів тісно пов'язана з політикою аварів.

Приблизно 566 р. передові загони тюрків досягають берегів Чорного моря в районі гирла річки Кубань. Утигури визнають над собою сюзеренітет тюркського кагана Істемі і вже у складі його війська беруть участь в захопленні стародавньої фортеці Боспор на березі Керченської протоки, а в 581 році з'являються під стінами Херсонесу.

Після відходу аварів в Паннонію і ослаблення Тюркського каганату, який через внутрішні нелади втратив контроль над своїми західними володіннями, булгарські племена знов дістали можливість заявити про себе. Їх об'єднання пов'язане з діяльністю хана Кубрата. Цей правитель, що очолював плем'я унногундурів, з дитинства виховувався при імператорському дворі в Константинополі і в 12 років був хрещений. У 632 році він проголосив незалежність від аварів і встав на чолі об'єднання, що отримало у візантійських джерелах назву Велика Болгарія. Її територія займала південь сучасної України до Дніпра і Передкавказзя до Кубані. Біля 634–641 Кубрат уклав дружний союз з візантійським імператором Іраклієм. Проте після смерті Кубрата (бл. 665), його імперія розпалася, оскільки була розділена між його численними синами. Цим розділенням скористалися хозари. Старший син Кубрата — Батбаян залишився в Приазов'ї і став данником хозар. Інший син — Котраг, мабуть, в такому ж статусі, переселився на правобережжя Дону. Третій син — Аспарух під тиском хазарів пішов з своїми людьми на Дунай, де підпорядкував місцеве слов'янське населення, поклавши початок сучасної Болгарії. У 865 році хан Борис прийняв християнство. Змішання булгар із слов'янами привело надалі до виникнення слов'янської болгарської народності.

Ще двоє синів Кубрата — Кувер (Кубер) і Альцек (Алцек) пішли в Паннонію, до аварів. Одна група булгар, керованих Кувером, грала важливу роль в політиці Аварського каганату. В період утворення Дунайської Болгарії Кувер підняв заколот і перейшов на сторону Візантії, і поселився в Північній Македонії. Згодом, ця група мабуть увійшла до складу дунайських булгар. Інша група на чолі з Альцеком втрутилася в боротьбу за престолонаслідування в Аварському каганаті, після чого була вимушена бігти і просити притулку у франкського короля Дагоберта (629–639 рр.) в Баварії, а потім поселитися в Італії поблизу Равенни, де аж до кінця VIII ст. ці булгари зберігали свою мову.

До пізнішого періоду, кінця VIII ст., відноситься поява булгарських племен на Середній Волзі, де вони незабаром перейшли до осілого способу життя і створили державу Волзьку Булгарію. У 922 році правитель волзьких булгар Альмас прийняв іслам. Нащадками волзьких булгар, у формуванні яких взяли участь ряд інших тюркських і угро-фінських племен, є чуваші і казанські татари.

Частина булгар залишилася на своїх корінних землях — в Передкавказзі і причорноморських степах. Незабаром вони, як свідчать археологічні дані, зайняли Кримський півострів і частково просунулися в північному напрямі — в степ і лісостеп Придніпров'я. Склали певний вплив на етногенез населення Середньої Наддніпрянщини^[8]. У середньовічних джерелах вони були відомі як «чорні булгари».

Віра булгар |

Язичництво |

Віра булгар мала політеїстичний характер. Відповідно до свідчень арабського хроніста Аль-Балхи головне божество-творець у булгар називалось «Едфу», відрізняючись від назви подібного божества у інших народів:

«Интересно, что все народы имеют свое название создателя. Арабы его называют Аллах в единственном числе, а других богов называют Иллах; персы его называют Хормуз, Изед, Яздан. У Заратустры он называется Хормуз, но я также слышал и названия Ход-ехт и Ход-Борехт, что просто означает Тот Самый. Индийцы и народ Синда его называют Шита Вабит и Махадева. Тюркский народ его называет Бир Тенгри, что означает „Бог Единственный“. Христиане Сирии его называют Лаха Раба Куадусса. Евреи его именуют в своем языке Элохим Адонай или Яхия Ашер Яхия. Елохим означает „бог“ на их языке. Я слышал, что булгары называют Создателя именем Эдфу, а когда я их спрашивал, как они называют своего идола, они мне отвечали — Фа. Я также спрашивал коптов, каково их имя создателя. Они отвечали: Ахад Шанак.»^[9]

Булгары — наоборот: называют его — Бог.

Дослідники пов'язують булгарського Едфу з Паміром, де місцеві іранські народи називають Сонце: ягнобці — афтоба, пуштуни — афтаба, шугнанці — офтоб, гілянці — ефтеб, язгулемці — офтоба, сарикольці — офтаб. Також сонце в зеніті в тих районах йменували як Адху і Едх.^[10] Також є версія ототожнення булгарського Едфу з іранським Ходай і осетинським Хуцау.^[11] Згідно з профессором Добрева найбільш імовірно, що Едфу походить від іранських JAD, JED (святковий, сонячний) і може бути перекладено як «сонячний бог».

Єдинобожжя |

Як було сказано, булгари, населення стародавньої Болгарії були союзом досить різних по мові і культурі племен, частина з яких переселилась на Дунай, а частина залишилась на Волзі. Дунайські булгари при царі Борисі I в 864 прийняли єдинобожжя у формі православного християнства від Візантії, а волжські булгари при Алмиші в 922 — іслам від Багдадського халіфату. В подальшому дунайські булгари були змішаний з слов'янами. Волжські булгари війшли в склад Монгольської імперії, Золотої Орди, Казанського і Астраханського ханств, також багато нащадків булгар стали основою для перших козацьких військ в цьому регіоні, зокрема Всевеликого Війська Донського і Війська Запорожського Низового і пізніше ввійшли до складу Російської імперії.

Галерея |

Див. також |

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Булгари

• Булгаризм

Примітки |

Посилання |

Шаблон:Генетичне дослідження на Булгари