Віктор Гріньяр
|зображення_розмір=
| Франсуа Огюст Віктор Гріньяр | |
|---|---|
фр. François Auguste Victor Grignard | |
 | |
| Народився | 6 травня 1871(1871-05-06) Шербур |
| Помер | 13 грудня 1935(1935-12-13) (64 роки) Ліон |
| Поховання | cemetery of the Guillotière[d] |
| Громадянство |  Франція |
| Національність | француз |
| Діяльність | хімік, викладач університету |
| Alma mater | Ліонський університет |
| Галузь | хімія фізика філософія |
| Заклад | Ліонський університет Університет Нансі |
| Науковий керівник | Philippe Barbier[d][1] |
| Член | Французька академія наук |
| Відомий завдяки: | Реакція Гріньяра |
| Нагороди |  Нобелівська премія з хімії (1912) |
Віктор Гріньяр у Вікісховищі? | |
Франсуа́ Огю́ст Вікто́р Грінья́р (фр. François Auguste Victor Grignard; 6 травня 1871, Шербур — 13 грудня 1935, Ліон) — французький хімік, лауреат Нобелівської премії з хімії 1912 року разом з Полем Сабатьє.
Зміст
1 Біографія
2 Наукова діяльність
3 Родина
4 Нагороди
5 Примітки
6 Посилання
7 Джерела
Біографія |
Віктор Гріньяр народився в місті Шербур в сім'ї Теофіла Анрі Гріньяра і Марі (у дівоцтві Ебер) Гріньяр. Його батько шив вітрила, згодом став майстром місцевого морського цейхгаузу. Хлопчик відвідував Шербурзький ліцей і рано проявив неабиякий інтелект. Отримання стипендії після закінчення школи дозволило йому вивчати математику в Еколь нормаль спесіяль в Клюні. Коли цю школу за два роки було закрито, він перейшов в Ліонський університет, який і закінчив у 1892 році. Після невдачі при здачі ліцензійних іспитів, які могли б дозволити йому викладати в середній школі, Гріньяр вступив в армію для проходження військової служби.
У наступному після демобілізації році Гріньяр повертається до Ліона і здає іспити. У 1894 році Гріньяр став асистентом хімічного факультету в університеті. Швидко проявивши свої здібності в цій галузі, Гріньяр в 1898 році отримав ступінь магістра з фізичних наук, в тому ж році він став старшим демонстратором у Філіпа Антуана Барб'є, керівника факультету Ліонського університету.
У 1905 році Гріньяр став лектором з курсу хімії в Безансонському університеті, розташованому поблизу Діжона, але наступного року повернувся в Ліон на посаду наукового помічника Барб'є. У 1908 році він отримав звання ад'юнкт-професора. Через рік він перейшов в Університет Нансі, де в 1910 році став професором органічної хімії.
Коли в 1914 році Франція вступила у війну, Гріньяр був призваний капралом на службу і направлений до Нормандії. Він служив короткий час, несучи караульну службу, потім був відкликаний для розробки методів отримання вибухової речовини з толуолу. У 1917 році в ході роботи над проблемою створення хімічної зброї він відвідав Америку з метою координації зусиль Франції і США в цьому напрямку. Під час поїздки він прочитав декілька лекцій в Меллоновському інституті (нині Університет Карнегі-Меллона) про взаємозв'язки науки та промисловості.
У 1919 році Гріньяр був демобілізований з військової служби. Після роботи протягом кількох місяців в Університеті Нансі він змінив Барб'є на посаді професора хімії в Ліонському університеті, де і залишався до кінця своєї наукової діяльності. У 1921 році він став також директором Ліонський школи хімічної технології, а в 1929 році — деканом наукового факультету цієї школи. В останні роки адміністративні обов'язки, які він виконував не з власної волі, сильно обмежували його дослідницьку діяльність.
Наукова діяльність |
Гріньяр знав, що в XIX столітті англійські хіміки Едвард Франкланд і Джеймс Уонклін отримали цинкорганічні сполуки при нагріванні органічних сполук разом з металом у присутності безводного ефіру. Знаючи, що магній легше вступає в реакції, ніж цинк, Гріньяр припустив, що в реакцію такого роду магній повинен вступати більш активно. Таке припущення було доведене, і він використав цей метод для отримання різних металоорганічних сполук, причому деякі з них були отримані вперше.
У 1900 році Гріньяр опублікував результати своїх досліджень, за які йому наступного року був присуджений докторський ступінь. Реакція Гріньяра — реакція, яка дуже широко застосовується в органічному синтезі для отримання широкого спектру органічних сполук. Окрім роботи з магнійорганічними сполуками, Гріньяр досліджував широке коло проблем, включаючи конденсацію альдегідів та кетонів, крекінг вуглеводнів, каталітичну гідрогенізацію й дегідрогенізацію при зниженому тиску.
Родина |
У 1919 році Віктор Гріньяр одружився на Августині Марі Булан, у них народилися донька і син, який також став хіміком.
Нагороди |
У 1912 році Гріньяру була присуджена Нобелівська премія з хімії «за відкриття так званого реактиву Гріньяра, який в останні роки істотно сприяв розвитку органічної хімії»[2]. Він розділив премію з Полем Сабатьє. У своїй промові при презентації лауреатів член Шведської королівської академії наук X.Г. Седербаум подякував Гріньяру за «розширення меж знань, здатності до спостережень» і за «відкриття перспектив для нових досягнень науки».
Серед численних нагород Гріньяра були медаль Бертло (1902), премія Жеккера (1905) Французької академії наук і медаль Лавуазьє Французького хімічного товариства (1912). Йому було присуджено звання командора Почесного легіону і почесні вчені ступені університетів Брюсселя і Лувена. Він був членом багатьох хімічних товариств, включаючи товариства Англії, США, Бельгії, Франції, Румунії, Польщі, Нідерландів та Швеції.
Примітки |
↑ (unspecified title) — ISBN 978-0-19-850346-0
↑ The Nobel Prize in Chemistry 1912. Нобелівський комітет. Архів оригіналу за 2013-07-07. Процитовано 2012-05-11. (англ.)
Посилання |
Віктор Гріньяр на сайті Нобелівського комітету.(англ.)
Джерела |
- Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия. Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1992.(рос.)
| |||||||||||||||||
