Лернейська гідра
Геракл та Іолай борються з гідрою. Зображення на етруській кераміці (525 рік до н. е.)
Гі́дра (грец. Ὕδρα, латинізація Hydra), Лерне́йська гідра (грец. Λερναία Ὕδρα) — чудовисько давньогрецької міфології, багатоголова змія, дочка Тифона й Єхидни, жила в болоті біля міста Лерна на Пелопоннесі і спустошувала навколишню місцевість. Знищення гідри було другим подвигом Геракла. Переносно гідра — запеклий ворог.
Зміст
1 Походження і шкода
2 Знищення Лернейської гідри
3 Трактування міфу про гідру
4 Природний відповідник
5 Примітки
6 Посилання
Походження і шкода |
Гідра була народжена Тіфоном і Єхидною та вихована Герою на шкоду Гераклу[1]. За Діодором, це був стоголовий дракон; Сімонід нараховує в неї 50 голів, інші — лише 7; середня з голів була безсмертна. Деякі перекази наділяють гідру ще й крилами чи собачим тулубом. Дихання гідри отруювало все довкола, а саме чудовисько спустошувало родючі землі[2]. За Сервієм, гідра вивергала воду, якою затоплювала довколишні землі, чим і створила болота[3]. Вона оселилася біля міста Лерна, неподалік від якого знаходилися святилища Деметри, Діоніса і Афродіти[4].
Знищення Лернейської гідри |
Геракл та Лернейська гідра
Коли Еврістей наказав Гераклові вбити потвору, герой узяв собі на допомогу Іолая. Афіна вказала героєві де знаходиться лігвище гідри і порадила вигнати звідти чудовисько запаленими стрілами. Іолай вигнав гідру з лігва, а Геракл стиснув потвору руками, однак гідра обвилася навколо нього. Коли ж Геракл став збивати чудовиську голови довбнею, замість кожної збитої стали виростати по дві нові[5].
Гера послала на допомогу гідрі величезного рака, що поранив Геракла в п'яту, але сам був розтоптаний. Після цього Геракл наказав Іолаєві підпалити найближчі гаї, щоб розжареними головешками припікати збиті голови. Сервій зазначав, що вогнем Геракл спочатку висушив землю і перекрив усі створені гідрою джерела[3]. Гідра більше не могла відрощувати нові голови з припечених місць і Геракл зміг дістати мечем до основної, золотої безмертної голови[6]. Відтявши безсмертну голову, він закопав її біля дороги в Елеунт і навалив зверху скелю. Тулуб герой розрубав на шматки, а отруйною кров'ю, що витікала з них, змазав свої стріли. Завдяки цьому гераклові стріли стали смертельними навіть завдаючи малої подряпини.
На подяку ракові Гера помістила його сузір'я на небі. Еврістей відмовився зараховувти Гераклові подвиг, оскільки той здійснив його не самотужки[7].
Трактування міфу про гідру |
Міф про гідру пов'язується із жрицями води в Лерні. Їх було 50, звідки кількість голів чудовиська за Сімонідом. Число голів у 7 вказує на 7 джерел, з яких витікала основна річка цієї місцевості — Амімона. Вірогідно, міф про знищення Лернейської гідри відображає викорінення місцевих культів родючості. Жриці культів продовжували діяти у навколишніх платанових гаях, поки ахейці або дорійці не спалили їх[8].
Природний відповідник |
Міфологічний образ має відповідник у природі. Відома мала прісноводна безхребетна тварина, з відрізаної навіть невеликої частинки тіла якої може вирости ціла. За цю особливість тварина дістала свою назву від міфічної гідри.
Примітки |
↑ Гесіод. Теогонія 313 і далі
↑ Еврипід. Геракл 420 і далі.; Аполлодор. Цит. тв.; Симонід. Цит. за: Схолії до «Теогонії» Гесіода 313; Діодор Сицилійський IV.11; Гігин. Міфи 30.
↑ аб Коментарі до «Енеїди» Вергілія VI.287
↑ Павсаній II.37.2 і 5; II.36.6-8.
↑ Гесіод. Теогонія 313 і далі; Аполлодор. Цит. тв.; Гігин. Цит. тв.; Сервій. Коментарі до «Енеїди» Вергілія VI.287.
↑ Аполлодор. Цит. тв.; Гігін. Цит. тв.; Діодор Сицилійський IV.11; Гесіод. Цит. тв.
↑ Еврипід. Іон 192 і далі.; Гесіод. Теогонія 313 і далі.; Аполлодор. Цит. тв.
↑ Грейвс, Р. (1992). Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. Москва: Прогресс. с. 353–354.
Посилання |
 | Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лернейська гідра |
Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.- Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с.
| ||||||||||||||||||||
| |||||
