Антонович Володимир Боніфатійович
| Володимир Боніфатійович Антонович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 18 (30) січня 1834 Махнівка, нині Козятинського району |
| Помер | 8 (21) березня 1908 (74 роки) Київ |
| Поховання | Байкове кладовище |
| Підданство |  Російська імперія |
| Діяльність | антрополог, історик, археолог |
| Галузь | історія, археологія, етнографія, археографія, громадський діяч |
| Alma mater | Історико-філологічний факультет Київського університету[d] |
| Науковий ступінь | доктор наук |
| Відомі учні | Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Линниченко, Віктор Гошкевич |
| Володіє мовами | російська, українська і польська |
| Заклад | Київський університет |
| Членство | Стара громада |
| Родичі | Дмитро Антонович |
| У шлюбі з | Варвара Іванівна Антонович Антонович-Мельник Катерина Миколаївна |
| Діти | Антонович Іван Володимирович Антонович Дмитро Володимирович |
| Автограф |  |
| Нагороди |    |
| Звання | професор |
 | |
| |
|відомий ?відома?=
Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 [30] січня 1834(18340130), Махнівка, нині Козятинського району — 8 [21] березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; співорганізатор Київської Громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв.
Зміст
1 Біографія
1.1 Дитинство
1.2 Подальші роки
1.3 Останні роки життя
2 Родина
3 Наукова діяльність
4 Наукові праці
4.1 Сучасні перевидання
5 Ушанування пам'яті
6 Праці
7 Примітки
8 Джерела
8.1 Література
Біографія |
Дитинство |
Студент-хлопоман Володимир Антонович у селянському вбранні. 1860
Володимир Антонович
Володимир Антонович
Могила Володимира Антоновича
Народився в містечку Махнівці[1]Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних польських шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною Україною[2].
До 10-ти років перебував з батьками, які працювали гувернерами в багатих шляхтичів[3], зокрема в сім'ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, Антонович здобув початкову освіту.
Подальші роки |
Навчався в першій (Рішельєвській) і другій гімназіях Одеси (1845–1850); одним з педагогів був Іван Джидай. Закінчив медичний (1855, у який вступив за наполяганням матері, та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету зі ступенем кандидата історико-філологічного факультету. Під час навчання входив у таємну організацію польської молоді в університеті — Тройницьку спілку. Після закінчення навчання працював лікарем у Чорнобилі та Бердичеві.
У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження. Сам Антонович згадував на сторінках «Украинськой жизни» 1913 року про свою і його товаришів духовну ситуацію:
| « | Нам здавалося, що ми зуміємо поволі навернути ґміну на українство. Але довелося тієї думки зректися. З одного боку, ворожнеча з шляхтою ставила нас дуже в трудну позицію, з другого боку, з року 1860-го почала серед польського суспільства розвиватися конспірація, що приготовляла повстання. Було очевидно, що культурний напрямок, який ми розвивали, не вдержить більшості і так чи інакше може заплутати нас в інсурекційну справу. Зібравшись тісним гуртком, ми поклали стати на ясну точку. Всім товаришам свого гуртка запропонували вибрати одно з двох : або зоставатися далі при своїй роботі, і в такім разі виписатись із ґміни і заснувати свою справді-таки українську громаду, або — кому трудно зробити цей рішучий крок — зоставатись у ґміні і розірвати з нами зв'язки… | » |
Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєву орієнтацію та наукові студії.
У студентській корпорації, що в основному складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX століття. Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краї, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович на канікулах подорожує з товаришами пішки Волинню, Поділлям, Київщиною, Холмщиною, Катеринославщиною та Херсонщиною.
У 1861 році працював учителем (професор[4]) латинської мови в першій Київській гімназії.
Як зазначає Ігор Шаров, становлення В. Антоновича як політичного лідера відбувалося досить складно і почалося перш за все з визначення себе як українця та відкритого конфлікту з друзями-поляками, з розуміння обов'язку перед українським народом. Так виник «хлопоманський рух», орієнтований на романтично-народницькі ідеали, а в 1861 р. — українське культурно-просвітницьке товариство — Київська громада. Продовжуючи просвітницькі традиції кирило-мефодїївців, В. Антонович і його однодумці стояли вже на позиціях якщо не відвертого матеріалізму, то в усякому разі еволюціонізму і позитивізму. Критичне ставлення до існуючих у царській Росії порядків, засудження самодержавства, сповідування принципів конституціоналізму, парламентаризму і федералізму спонукало громадівців до просвітницької діяльності і пропаганди наукового світогляду. Саме ці чинники, за переконанням В. Антоновича, повинні змінити суспільство.
З метою пропагування своїх поглядів громадівці відкривали недільні школи. Там навчали читанню, письму і арифметиці.
Антонович часто їздив до Санкт-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа». Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття «Моя сповідь» (1862).
Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.
У 1862–1865 роках викладав загальну історію в Київському кадетському корпусі.
Одночасно з 1863 року — секретар, а в 1864–1880 роках — головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора.
Першу історичну працю Антонович написав 1863 року. Це була вступна розвідка «О происхождении казачества» до «Архива Юго-Западной России».
1870 року за дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679–1716 гг.» Антонович дістає титул магістра руської історії, його призначають штатним доцентом на кафедрі російської історії університету Св. Володимира.
1871 року його відряджають на два тижні до С.-Петербурга як депутата від університету на II Археологічний з'їзд.
У 1873–1876 роках — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, а в 1875–1876 роках — його голова.
1874 року брав участь у Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем.
З 1874 року став дійсним членом Московського археологічного товариства, Імператорського одеського товариства історії та старожитностей та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.
1875 року його відряджають на вісім місяців до Москви та Санкт-Петербурга для роботи в архівах та Імператорській публічній бібліотеці.
1877 року він отримав відрядження до Казані як депутат від університету Св. Володимира на IV Археологічний з'їзд.
Працював Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 року дійсним членом Львівського археологічного товариства.
1878 року після захисту праці «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» йому присвоїли ступінь доктора російської історії, він стає дійсним професором російської історії Київського університету, яким лишається по 1890 рік. Того року йде Антонович на пенсію й проживає в Києві до смерті.
Володимир Боніфатійович також завідував в університеті Св. Володимира мюнц-кабінетом[5] (нумізматичний, виник після передачі в 1834 році колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ) та музеєм старожитностей (Зібрання старожитностей університету, згодом перетворилося на перший у Києві археологічний музей, що на початку ХХ століття мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання).
1880 року Антоновича відрядили за кордон на один рік, і того ж року він бере участь як депутат від університету Св. Володимира і як член Московського археологічного товариства в IX археологічному з'їзді в Лісабоні.
1880 року Антоновича обирають на декана історико-філологічного факультету, на цій посаді він залишається до 1883 року.
Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.
Антонович був також одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, а 1881 року очолив це товариство.
1882 року він брав участь у створенні журналу «Киевская старина». У цьому журналі Антонович опублікував і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).
1883 року Антоновича обирають почесним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Імператорському московському університеті. Також він був членом Київського юридичного товариства у відділі звичаєвого права.
1885 року Володимир Боніфатійович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки». Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін «Україна-Русь».
Організатор археологічних з'їздів на Україні.
Останні роки життя |
У другій половині 1890-х pоків Володимир Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем Олександром Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 року відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 року приєдналася й київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 року на «Українську демократичну партію».[6]
До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою.
Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук.
Останні роки життя Володимир Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Дмитрові Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини».
Мешкав у Києві за адресою Жилянська вулиця, 20 (з 1880-х до 1908 року; будинок не зберігся).
Помер Антонович 8 (21) березня 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті зроблено напис «Антонович Володимир. 1834–1908. Український історик».
Родина |
Перша дружина — дочка майора Йогана фон Міхеля, двоюрідна сестра П.Чубинського Варвара. Друга дружина — курсистка, у якої Антонович був викладачем, Катерина Антонович-Мельник.
Сам В. Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар'єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя вийшла заміж за інженера Л. Геркена; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.
Наукова діяльність |
Михайло Брайчевський так схарактеризував його постать у науці:
| « | Орієнтація на європейську культуру, зокрема й історіографію, вирізняла Володимира Антоновича з-поміж переважної більшості його попередників і сучасників, які звикли озиратися на російську і польську літератури. Він був перший справжній європеєць у вітчизняній історіографії, що підніс її над тим провінціалізмом, в якому вона потерпала досі. | » |
Антонович був представником народницької школи в українській історіографії.
Він створив так звану «київську школу» істориків, яка завдяки таким відомим учням Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, Митрофан Довнар-Запольський, Іван Линниченко, Віктор Гошкевич, Іван Каманін, Василь Данилевич, Василь Ляскоронський та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.
Окрім історико-археографічної та педагогічної діяльності, вчений захоплювався археологією та нумізматикою. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя й побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на Батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів, систематичні археологічні дослідження на території України і став родоначальником вітчизняної археології.
Цікавився Володимир Антонович також історією культури й етнографією, підготував за цими темами кілька ґрунтовних публікацій. Разом з Михайлом Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа».
У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Польський журналіст Падалиця назвав Антоновича перевертнем, який зрікся свого стану й клану. В першому числі часопису «Основа за 1862 рік Антонович йому відповів:
| « | Вам добре відоме, д. Падалице, що перше як відважитися розійтись із шляхтою і всіма її моральними достатками, я випробував усі шляхи замирення; вам відомо і те, яка була з вашого боку зустріч усіх спроб урезонити «вельможних» до людського поводження з селянами, до клопотання про освіту народну на власних його національних основах, до визнання за українське, а не польське того, що є українське, а не польське; адже ж ви були свідком, як подібні міркування викликали спершу посвист та смішки, потім пересердя, глум і лайку, а нарешті — несправедливі доноси і натяки на Коліївщину. Після того, певна річ, залишилося або зректися своєї совісті, або покинути наше суспільство; я вибрав останнє, і покладаю надію, що працею та любов'ю зроблю, що українці коли-небудь визнають мене за сина свого народу через те, що я готовий поділити з ним… Виходить, д. Падалице, ваша правда! Я — перевертень і пишаюсь цим так само, як пишався б в Америці, якби з плантатора перевернувсь на аболіціоніста, чи в Італії з папіста став би чесним працьовитим слугою спільної народної справи. | » |
.
Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до „угоди“ між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль у реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.
В останній період життя Антонович дедалі більше уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому терені підсумована в працях „Розкопки в землях древлян“ (1893), „Археологічна карта Київської губернії“ (1895) і „Археологічна карта Волинської губернії“ (1902).
Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).
Наукові праці |
Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів „Архива Юго-Западной России“, що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені
- історії козацтва:
- О происхождении козачества (1863)
- Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг. (1868)
- історії гайдамаччини:
- О гайдамачестве» (1876)
- О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г. (1902)
- історії селянства:
- О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг. (1870)
- історії шляхетства:
- О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России (1867)
- історії міст і міщанства:
- О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг. (1870)
- історії церкви:
- Об унии и состоянии православной церкви с половины XVII до конца XVIII в. (1871).
Інші головні праці Антоновича:
- Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда (1877—1878)
Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст. (1882)- Уманський сотник Іван Гонта (1882)
- Монографии по истории Западной и Юго-Западной России (1885).
За редакцією Антоновича вийшли також
- Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (1874, редактор І, ІІІ розділів)
- Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России (1888) (див. також Літопис подій у Південній Русі)
- Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси (1890—1896)
- Дневник Станислава Освенцима (1643—1651) та інші.
Антоновичу належать історичні примітки до видання Михайла Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).
Найважливіші праці Антоновича з археології:
- Раскопки в земле древлян (1893)
- Археологическая карта Киевской губернии (1895)
- Археологическая карта Волынской губернии (1902)
- Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира (1896.
Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані в праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).
Сучасні перевидання |
Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні / післям. М. Ф. Слабошпицького ; комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича. — К. : Дніпро, 1991. — 238 с. — ISBN 5-308-01400-0.
Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К. : Либідь, 1995. — 816 с. — («Пам'ятки історичної думки України»). — ISBN 5-325-00529-4.
Антонович В. Б. Коротка історія козаччини. — Вінніпег: УВАН, 1971. — 232 с.
Ушанування пам'яті |
На честь Володимира Антоновича названо вулиці у Вінниці, Дніпрі, Києві та Львові.
Праці |
- Володимир Антонович — історик, археолог, етнограф. Біографія, діяльність. Праці Антоновича
Примітки |
↑ За версією Польського біографічного словника, за відомостями його вдови, брата, друзів, народився в Чорнобилі 1830 року. Начебто був охрещений священиком УГКЦ, що не можна було розкрити для загалу. Метрику 1834 року видав ксьондз; батько в ній був вказаний учнем Крем'янецького ліцею. Мати — Марія-Моніка — походила з роду Ґурських (пол. Górskich)
↑ Як засвідчує Ігнат Житецький, Володимир Антонович був сином польської гувернантки Гурської-Антонович, що походила з роду князів Любомирських та угорського переселенця Івана Джидая.
↑ Mioduszewski, 1935, S. 142.
↑ Mioduszewski, 1935, S. 143.
↑ «Золотим віком» цього кабінету називають період з 1872 по 1906 роки, коли його хранителем був видатний історик, археолог і нумізмат Володимир Антонович.
↑ В свою чергу Українська демократична партія в 1905 році об'єднавшись із Українською радикальною партією, утворила Українську демократично-радикальну партію
Джерела |
- Про ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА | Програма «Велич особистості» | 2018 (ВІДЕО)
- Антонович Володимир Боніфатійович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Антонович Володимир Боніфатійович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
Багалій Д. І. Матеріали для біографії В. Б. Антоновича (з приводу двадцятої річниці з дня його смерті) // Збірник історично-філологічного відділу ВУАН. — 1929.
Гайдай Л. I. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях (від найдавніших часів до Хмельниччини): навч. посіб.- комент. — Луцьк: Вежа, 2000—435 с. — ISBN 966-7294-41-2.
Гордієнко Д. З листування Дмитра Айналова з українськими діячами (листи до В. Антоновича, В. Ляскоронського, К. Широцького, В. та Н. Лазурських та В. Маслова) // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. II: Збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Дмитра Власовича Айналова (1862—1939 рр.) / Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П. С. Сохань; упоряд. Д. С. Гордієнко, В. В. Корнієнко. — К., 2012. — С. 65–95. — ISBN 978-966-02-6570-7.
Гордієнко Д. До участі Володимира Антоновича у ХІІ Археологічному з'їзді в Харкові 1902 р. (за листами Єгора Рєдіна) // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. ІІІ: збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Єгора Кузьмича Рєдіна (1863—1908) / Від. ред. д. іст. наук, проф. Ю. А. Мицик; упоряд. Д. С. Гордієнко, В. В. Корнієнко. — К., 2013. — С. 93–107. — 672 с. — ISSN 2310-3310.
Грушевський М. С. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства у Києві. — Т. ІІІ. — К., 1909. — С. 5–14.
Данилевич В. Ю. Проф. В. Б. Антонович та Археологічний музей І. Н. О. // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. — Т. 2. — К., 1997. — С. 379—390. — ISBN 966-7272-00-1.
Довнар-Запольський М. В. Исторические взгляды В. Б. Антоновича. — К., 1909. (рос.)
Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942.
Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — К., 1996. — С. 127—136.- Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Незабутні постаті / Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В. В. Скопенко та ін. — К. : Світ успіху, 2005. — С. 160—161. — ISBN 966-8352-09-2.
- Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.
Кіян О. І. Життєвий та творчий шлях В. Б. Антоновича // Український історичний журнал. — 1991. — № 2. — С. 64–76.
Клюй А. І. Проблема цивілізаційного вибору в політичній думці України кінця ХІХ — початку ХХ ст. // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. — 2009. — № 6 (68). — С. 143—146.
Ковпаненко Н. Г. Архітектурно-мистецька спадщина Наддніпрянської України у вітчизняних історичних дослідженнях (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). — К. : Інститут історії України НАН України, 2013. — С. 31, 39, 45–48, 52—53, 65, 83, 98, 101—105, 107, 123, 128, 136, 147—148, 156, 162, 177, 185, 190—192, 197, 226.
Ковпаненко Н. Г. Архітектурно-мистецька спадщина України в працях визначних учених другої половини ХІХ — початку ХХ ст. // Український історичний журнал. — 2005. — № 6. — С. 114—115, 126.
Короткий В. А. Антонович Володимир Боніфатійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 105—106. — ISBN 966-00-0734-5..
Короткий В. А. Антонович Володимир Боніфатійович // [1] Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. : іл. — ISBN 966-02-2075-8.
Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Олександер Оглоблин. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. — Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 201—218.
Профессоръ В. Б. Антоновичъ. Некрологъ // Кіевлянинъ. — 1908. — № 69. — 9 марта. — С. 4. (рос. дореф.)
Ричка В. М., Смолій В. А. В. Б. Антонович як історик українського козацтва // Український історичний журнал. — 1990. — № 9. — С. 109—115.
Синюк С., Строцень Б. Антонович Володимир Боніфатійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.
Сімович В. Про життя та діяльність Володимира Антоновича (Вступ) // Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні / Післям. М. Ф. Слабошпицького; Комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича — К. : Дніпро, 1991. — 238 с. — ISBN 5-308-01400-0.
Слабошпицький М. Ф. Володимир Антонович повертається. (Післямова) // Там само.
Слюсаренко Ф. Нумізматична праця проф. В. Б. Антоновича // Праці Українського історично-філологічного товариства в Празі. — Прага, 1939. — Т. 2.
Тарасенко О. О. Спогади про В. Б. Антоновича // Київ і кияни у соціокультурному просторі ХІХ–ХХІ століть: європейський цивілізаційний вимір: матер. V щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф., 27 трав. 2015 р. — С. 205—215.
Томашівський С. Володимир Антонович. — Львів, 1906.
Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К. : Либідь, 1995. — С. 5–76. — ISBN 5-325-00529-4.
Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К. : Міжнар. фінансова агенція, 1997. — 218 с. — ISBN 966-7009-25-4.
Ясь О. В. Незвичайний позитивіст Володимир Антонович // Україна крізь віки: Зб. наук. пр. на пошану академіка НАН України В. Смолія. — Київ, 2010. — С. 863—892. https://www.academia.edu/21621713- Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.
Mioduszewski J. Antonowicz Włodzimierz (1830—1908) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa; Kraków; Łódź; Poznań; Wilno; Zakopane : Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Т. 1, zeszyt 1; Reprint. Kraków : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — S. 142–144. — ISBN 8304034840. (пол.)
Література |
А. Круглашов. Антонович Володимир Боніфатійович // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 33-34. — ISBN 978-966-611-818-2.
 | Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проекту, додавши їх у Вікіджерела. |
|
