Сальський Володимир Петрович
| Володимир Петрович Сальський | ||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Генерал-хорунжий | ||||||||||||
 Сальський Володимир Петрович | ||||||||||||
| Загальна інформація | ||||||||||||
| Народження | 4 липня 1885(1885-07-04) Острог, Волинська губернія,  Російська імперія | |||||||||||
| Смерть | 5 жовтня 1940(1940-10-05) (55 років) Варшава, Генерал-губернаторство,  Третій Рейхпоховання: Православний цвинтар у Варшаві | |||||||||||
| Національність | українець | |||||||||||
| Військова служба | ||||||||||||
| Роки служби | 1918–1940 | |||||||||||
| Приналежність |  УНР | |||||||||||
| Вид ЗС |  Армія УНР | |||||||||||
| Війни / битви | Перша світова війна Радянсько-українська війна | |||||||||||
| Командування | ||||||||||||
| ||||||||||||
| Нагороди та відзнаки | ||||||||||||
| ||||||||||||
Матеріали до статті на Вікісховищі
Володи́мир Петро́вич Са́льський (4 липня 1885, Острог, Волинської губернії — 5 жовтня 1940, Варшава, Третій Рейх) — український військовий діяч. Полковник генштабу, працював у відділі генерала Юнаківа (1918 р.), командував Запорізькою групою у Кам'янець-Подільській операції УНР (1919 р.), згодом генерал-хорунжий Армії УНР.
Зміст
1 Життєпис
2 Родина
3 Вшанування пам'яті
4 Примітки
5 Джерела та література
6 Посилання
Життєпис |
Народився в м. Острозі на Волині у дворянській родині. Склав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). Закінчив за 1-м розрядом, був 1-м у випуску, нагороджений малою срібною медаллю із занесенням на мармурову дошку академії. Одночасно з ним академію закінчували майбутні українські генерали Микола Капустянський і Віктор Кущ. Пiсля навчання випущений підпоручником до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Офіцер 126-го піхотного Рильського полку, командир роти 132-го піхотного Бендерського полку у Києві, начальник штабу піхотної дивізії. Учасник Першої світової війни. З липня 1914 — старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З вересня 1915 — капітан; з травня 1916 — в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З лютого 1917 — старший ад'ютант оперативного відділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. У квітні 1917 — підполковник російської армії. У 1917 — старший ад'ютант 12-ї російської армії у Прибалтиці. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (1915) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня (з мечами та бантом) включно, також французьким орденом Почесного Легіону.
З листопада 1917 — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Учасник українізації російських частин Північного фронту (1917). Наприкінці 1917 — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю.Капкана. У січні 1918 р. — начальник штабу отамана Михайла Ковенка — українських військ столиці 1918 року в боях з російськими частинами Муравйова.
З 10 березня 1918 — у комісії з формування української армії. За Гетьманату — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні — з 22 червня — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.
В армії УНР: начальник штабу коменданта Києва, начальник навчального відділу Головної Шкільної управи Генерального штабу, від початку 1919 року — її голова — з кінця січня. З травня 1919 року — командувач Запорізької групи Армії УНР. З 23 вересня 1919 року — командувач Армії УНР, замінив невинного в поразках від гнітючої більшості білогвардійських вiйськ Василя Тютюнника з листопада 1919 — Міністр військових справ УНР в уряді Б.Мартоса (займав цю посаду до 1940 р.), генерал-хорунжий.
12 листопада 1919 року, під час спільної наради урядів УНР та ЗУНР в Кам'янці-Подільському, погасив гарячу дискусію фразою:
Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена.[1]
З 11 вересня 1920 року — у відставці.
5.10.1920 — підвищений до звання генерал-хорунжий.
Наприкінці 1920 — інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.
Активний учасник громадсько-політичного життя української діаспори. З 1924 року до дня смерті — військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків армії УНР, управи Української станиці, працював співробітником військового-наукового та літературного журналу — «Табор». Автор спогадів, статей з історії Визвольних воєн 1917—1921 рокiв.
Був одним з найбільш послідовних прихильників Симона Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником Андрія Лівицького. Ініціатор відновлення «Січі» у Галичині. Виїжджав 1926 року до Парижа на судовий процес убивства С. Петлюри. У березні 1930, під час процесу Спілки визволення України у Харкові, підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві.
Помер 5 жовтня 1940 року, похований у Варшаві на цвинтарі «Воля».
Родина |
В Армії УНР служив рідний брат Володимира Сальського — хорунжий Олександр Сальський (поручник — посмертно), який брав участь у Другому зимовому поході, потрапив до полону в бою під Малими Міньками та був розстріляний під Базаром.[2] Кавалер Хреста Симона Петлюри.
Син Сальського Юрій (1915 року народження) закінчив польську льотну школу в Дембліні (1939). У 1939—45 як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великій Британії. З 1951 року жив у Канаді. У 1953-80 роках — радник із військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади; автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.
25 лютого 1964 р. нагороджений Воєнним хрестом.
Вшанування пам'яті |
- Провулок Володимира Сальського у місті Первомайськ Миколаївської області.
- У Києві є вулиця Володимира Сальського
Примітки |
↑ Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 266
↑ Під Базаром більшовики розстріляли 359 полонених українських військових (1921). Процитовано 2017-02-06.
Джерела та література |
Науменко К. Є. Сальський Володимир // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 427. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Коваленко Сергій. Сальський Володимир Петрович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої пловини XX століття. Генерали і адмірали. — Львів—Харків, 2007. ISBN 978-966-2918-12-0- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921).Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921).Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
Сальський Володимир Петрович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.
Посилання |
- Генерал-хорунжий Володимир Сальський
- Історичний клуб
| |||||
| ||||||||||||||||||||
