Депортація
Депортація — примусове переселення, вигнання чи висилка з постійного місця проживання або з держави окремих осіб чи народів. Застосовується як засіб карного чи адміністративного покарання.
Зміст
1 Франція
2 Канада
3 СРСР
4 Відповідальність за депортацію цивільного населення
5 Див. також
6 Примітки
7 Джерела
8 Література
9 Посилання
Франція |
Термін депортація виник в карному законодавстві Франції в 18-19 століттях для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично ненадійних у Гвіану була встановлена Законом про підозрілих 1791 року.[1] Депортація, у тому числі й довічна, передбачалася кримінальним кодексом Франції 1810 року й полягала в посиланні й довічному перебуванні поза межами континентальної території, у місцях депортації, визначених законом від 23 березня 1872 року. Цей закон передбачав створення центрального табору депортації на острові Ну й укріпленого місця (фортеці) для депортованих на півострові Дюко (Нова Каледонія). Депортація використалася не тільки для покарання карних злочинців-рецидивістов, але й для розправи з революціонерами (в 1872 році захоплені комунари були депортовані на острови Новокаледонійського архіпелагу).[2]
В історичному значенні термін депортація у Франції не застосовується з 1880 року.[1] Проте застосовувались інші види заслань — транспортація (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт у Гвіані й інших заокеанських територіях Франції) і релегація (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалася до найнебезпечніших рецидивістів після відбуття ними покарання у в'язницях метрополії).[1]
Канада |
Масову кампанію депортації й геноциду французьких й франко-акадських поселенців було проведена британцями при офіційній підтримці влади на території сучасної Канади. Депортація й геноцид торкнулися франкомовних жителів колишніх французьких територій (Акадія й Нова Шотландія) в Атлантичній Канаді, що перейшли під юрисдикцію Великої Британії. Усього з 1755 по 1763 за наказом британського губернатора Чарльза Лоренса було депортовано понад 10 000 осіб, більше половини з яких загинуло в трюмах кораблів, що перевозили їх до в'язниць тих британських колоній у Північній Америці, які згодом створили США, і на Фолклендські острови. Спочатку кампанію було прозвано «Великий переполох». Термін «депортація» став застосовуватися пізніше.
СРСР |
Депортації народів широко застосовувались в СРСР, будучи своєрідного інструмента радянської демографічної й національної політики. Насильному переселенню у віддалені райони СРСР піддавалися як окремі особи, так і цілі народи, визнані офіційною владою соціально небезпечними.[2]
Почавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайній Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусі, Кубані.
З початком Другої світової війни у 1939–1940 роках примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики. У воєнні 1941–1944 роки у віддалені райони Сибіру депортовані були німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни).
Із відвоюванням Червоною армією території СРСР протягом 1944 року, за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. У серпні-вересні 1945 року депортації з Маньчжурії піддалися китайці, що перебували там, японці й російські емігранти.[3]
Реабілітація депортованих народів в СРСР почалася з 1957-58 років, остаточно ж обмеження були скасовані 14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР.
Відповідальність за депортацію цивільного населення |
Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави.[4]
Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду[5] від 17 липня 1998 року «депортація або насильницьке переміщення населення» відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.
Див. також |
- Міграційне право
- Депортація радянських німців під час другої світової війни
- Депортації в ретроспективі української історії
- Екстрадиція
- Реадмісія
- Мінус (позбавлення прав)
Примітки |
↑ абв Большая советская энциклопедия
↑ аб Большой юридический словарь
↑ Российский гуманитарный энциклопедический словарь
↑ Протокол № 4 к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод
↑ Римский статут международного уголовного суда
Джерела |
О. Г. Бажан. Депортації в ретроспективі української історії // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 335. — ISBN 966-00-0405-2.
О. Г. Бажан та ін. Депортація // [1] Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
Література |
О. В. Задорожній. Депортація // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
О. Бойко. Депортація // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.198 ISBN 978-966-611-818-2
Посилання |
Депортація // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
Депортація // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін. — Хм. : ПП Мельник А. А, 2013. — Т. 1 : А — Л. — 472 с. — ISBN 978-617-7094-09-7.
 | Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Депортація |
| |||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||
Портал «Право»
