Ufdjrw

Українсько-польські відносини
Україна	Польща

Українсько-польські відносини — двосторонні відносини між Україною та Республікою Польща на міжнародному рівні у галузях міжнародної політики, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Історія |

Польща і Київська Русь |

Одне з найбільш ранніх подій історії відносин Київської Русі та Польської держави, зазначених у літописах, відноситься до 981 року, коли київський великий князь Володимир Святославич відвоював у поляків східнослов'янські Червенські міста (в верхів'ях Західного Бугу).

В 1018 році Святополк Окаянний, який втік із Києва, звернувся за допомогою до польського короля Болеслава I Хороброго, який зумів перемогти Ярослава Мудрого в битві на річці Бузі. Київський похід Болеслава I увінчався взяттям міста, проте Болеслав замість того, щоб передати владу Святополку, почав правити в місті сам. Обурені жителі Києва підняли повстання, в ході якого почали «бити ляхів». Болеслав утік зі скарбницею і полоненими сестрами Ярослава Мудрого. Червенські міста, знову опинилися під владою Польщі, були повернуті Ярославом Мудрим і його братом Мстиславом Хоробрим в 1030-1031 роках.

Подібні події мали місце в 1069 року, коли великий князь Ізяслав Ярославович втік до Польщі до свого племінника Болеслава II Сміливого і той, здійснивши похід на Київ, втрутився в руську династичну суперечку на користь Ізяслава. Згідно з легендою, меч-реліквія на ім'я Щербець, який використовували при коронації польських королів, отримав щербину при ударі Болеславом I або Болеславом II об Золоті ворота в Києві. Перший варіант не може бути правдою через те, що Золоті ворота були зведені в 1030-і роки, другий не підтверджується вуглецевим методом датування меча, який, як виглядає, був створений не раніше другої половини XII століття.

Пізніше, в період феодальної роздробленості, Червенські землі входили до складу Волинського і Галицько-Волинського князівства, а в [[XIV століття|XIV столітті]] їх знову захопила Польща. На даний час ця область, відома також як Червона Русь, розділена між Польщею, Україною і Білоруссю.

Як і Русь, Польща зазнала на собі в XIII столітті кілька монгольських вторгнень, однак, незважаючи на руйнування, монгольське іго над польськими землями встановлено не було, що згодом забезпечило Польщі перевагу в розвитку торгівлі, культури і суспільних відносин. У 1340 році помер Володимир Львович, останній галицький престолонаслідник з династії Рюриковичів, після чого Галицьке князівство було захоплено військом Казимира III і приєднано до Польського королівства.

Південно-Західна Русь у складі Польського королівства і Речі Посполитої |

У пізньому Середньовіччі під прямою владою Польщі перебувала Галичина, тоді як основна частина руських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Після укладення польсько-литовської Люблінської унії і освіти Речі Посполитої, землі сучасної України перейшли в підпорядкування Корони. Дискримінаційне законодавство щодо православного населення спричинило поступову полонізацію і католичення значної частини руської шляхти. Король роздавав польським шляхтичам великі володіння в Україні, а ті, в свою чергу, встановили жорстокий соціальний і релігійний гніт. Французький інженер Боплан, який залишив в XVII столітті опис України, писав, що пани «користуються безмежною владою не тільки над майном, але також і над життям людей. Настільки велика свобода польської шяхти (яка живе немов в раю, а селяни перебувають ніби в чистилище), що селяни виявляються в положенні набагато гіршому, ніж каторжники на галерах » . Такий стан справ, а також насадження Брестської унії, призводило до масового відходу населення в запорізькі козаки і цілої низки антипольських і антифеодальних повстань.

Після переходу Лівобережної України в підданство Московського царства, Річ Посполита зберегла за собою землі ​​Правобережної України та Галичини. Гетьманський устрій був скасований на Правобережжі вже в кінці XVII століття, тоді ж була остаточно виведена з діловодства руська мова. Продовжилися криваві повстання проти панування польської шляхти, яка геть замикала шлях в верхи суспільства руському і литовському населенню.

Поляки і українці в Російській та Австро-Угорській імперіях |

Після поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли всі інші українські землі, за винятком Галичини, Закарпаття і Буковини. Однак і в складі Росії польської знаті була дана можливість зберегти впливове становище в суспільній структурі західних губерній, оскільки російська влада безуспішно намагалися заручитися її лояльністю. Однак, у міру провалу такої політики і спалахування польських повстань, протягом XIX століття владою робилися спроби емансипувати східнослов'янське населення від польського впливу, в тому числі шляхом скасування унії і повернення правобережних парафій в православ'я. У відповідь, польські інтелектуали, в тому числі хлопомани, почали підтримувати українофільські течії і в значній мірі сприяли виникненню українського національного руху. В королівстві Галичини і Лодомерії, польська меншина, поповнилась втікачами з Російської імперії, учасниками повстання 1863 року.

Польсько-українська війна |

Докладніше: Польсько-українська війна

Генерал Ридз-Сміглий рапортує Симонові Петлюрі після звільнення Києва від більшовиків, 1920 рік

Після закінчення Першої світової війни між новоствореної Польщею і Західно-Українською Народною Республікою почалася війна, що закінчилася поразкою і ліквідацією останньої. Загрожена більшовиками УНР на чолі з Петлюрою також стала сильно залежати від польської підтримки. В Варшавському договорі 1920 року Петлюра уклав військовий союз з Польщею, схваливши передачу Галичини Польщі і взявши участь в польському наступі на Київ.

Після радянсько-польської війни, межа між державою Пілсудського і УРСР пройшла по Збручу. Таким чином, значна частина українських земель, знову опинилася в складі Польщі.

Українці в міжвоєнній Польщі |

У міжвоєнній Польщі становище українців, як і білорусів, було важким. Школи національних меншин в масовому порядку закривалися, а суспільне життя підлягало стрімкій полонізації. Члени українських організацій, таких як УВО і ОУН, відповідали терористичними акціями і саботажем. Польська влада вдалася до акцій «умиротворення» українців - рейдів по українським селами, убивши і покалічивши значне число мирного населення.

Середньовіччя |

981: великий князь київський Володимир I Великий захопив червенські городи, що належали Польщі.

1010: великий князь київський Святополк I Окаянний одружився на доньці польського короля Болеслава І Хороброго.

1018: Болеслав Хоробрий втрутився у міжусобиці в Київській Русі — надав підтримку зятю в боротьбі проти Ярослава І Мудрого, переміг останнього у битві на Бузі, захопив Київ і повернув червенські городи. Але через повстання киян був змушений тікати до Польщі, захопивши київську скарбницю.

1031: Ярослав Мудрий і його брат Мстислав Хоробрий в союзі зі Священною Римською імперією напали на Польщу й відвоювали червенські городи.

1041: київський княжич Ізяслав I Ярославич одружився на Гертруді, доньці польського короля Мешка ІІ В'ялого.

1069: великий князь київський Ізяслав І Ярославич утік з Києва до Польщі внаслідок повстання, де отримав допомогу від польського князя і свого швагра Болеслава ІІ Сміливого.

1215: волинські князі Данило І та його брат Василько захопили Володимир за підтримки краківського князя Лешка I Білого.

1241: волинські князі Данило І та його брат Василько втікли до Польщі під час монгольського вторгнення Батия на Волинь і Галичину.

1245: волинські князі Данило І та його брат Василько розбили галицьку опозицію і поляків у битві під Ярославом.

1262: руський король Данило І провів переговори із польським князем Болеславом щодо розмежування кордонів.

1279: руський король Лев I Данилович втрутився у польські міжусобиці за спадщину бездітного свояка, краківського князя Болеслава V Сором'язливого.

1280: руський князь Лев І Данилович, васал Золотої Орди, спільно з ординцями здійснив похід на Польщу.

1285: руський князь Лев І Данилович спільно з ординцями здійснив похід на Польщу.

1290: руський князь Лев І Данилович підтримав чехів у війні проти Польщі.

1292: руський князь Лев І Данилович приєднав Люблінську землю.

1289: руський королевич Юрій Львович одружився на Євфимії, доньці польського князя Казимира І Куявського, сестрі польського короля Владислава І Локетека.

1302: Польща відвоювала Люблінську землю.

1325: польський князь Болеслав Мазовецький (Юрій ІІ) із династії Пястів, родич Юрія І, стає королем Русі внаслідок вимирання руської династії Романовичів.

1340: галицькі бояри отруїли руського короля Юрія ІІ, що спричинило війну за руську спадщину між Польщею та Литвою. Польський король Казимир III Великий як родич отруєного короля проголосив себе господарем Русі.

1344: польський король Казимир ІІІ Великий захопив Перемишльську і Сяноцьку землі.

1349: польський король Казимир ІІІ Великий захопив Галицьку землю.

1366: польський король Казимир ІІІ захопив Холмську і Белзську землі, а також південну Волинь.

1392: польський король Ягайло і великий князь литовський Вітовт розділили українські землі Руси за Островською угодою.

1410: руські війська підтримали поляків у Грюнвальдській битві.

1434: польський уряд скасував самоврядність у Галичині та Поділлі, створивши Руське і Подільське воєводства.

Ранній новий час |

Битва під Пилявцями

1569: Люблінська унія. Утворення федеративної держави Польщі і Литви — Речі Посполитої. На прохання руської шляхти Волині й Київщини, південні землі Великого князівства Литовського увійшли до складу Польської корони.

1573: Варшавська конфедерація, проголошено свободу віросповідання.

1596: Берестейська унія, перехід православної Київської митрополії Константинопольського патріархату під юрисдикцію Риму.

1618: Деулінське перемир'я. Внаслідок поразки Московії Чернігівщина увійшла до складу Речі Посполитої.

1648–1657: Повстання Хмельницького. Початок національно-визвольної боротьби українців проти польського панування в Надніпрянщині. Створення козацької держави на теренах Київщини, Чернігівщини і Поділля.

1658: Гадяцький договір. Спроба частини козацької старшини вступити у союз із Річчю Посполитою перед загрозою поневолення Московії.

Преамбула Вічного миру про поділ України (1686)

1667: Андрусівський мир. Поділ козацької держави між Річчю Посполитою і Московією на Правобережну та Лівобережну України. Київ стає московським містом.

1686: Вічний мир. Закріплення поділу козацької України між поляками і московитами.

1699: скасування польською владою козацького устрою на Правобережній Україні.

1702–1704: козацьке повстання Палія на Правобережжі. Продовження національно-визвольної боротьби українців проти польського панування.

1768: Коліївщина. Кульмінація національно-визвольної боротьби українців проти польського панування на Правобережній Україні.

1793: 2-й поділ Речі Посполитої. Входження Поділля і Східної Волині до складу Російської імперії. Інкорпорація Галичини до австрійської імперії Габсбургів; стоврення на окупованих австрійцями землях Королівства Галичини та Володимирії.

1795: 3-й остаточний поділ Речі Посполитої. Входження Західної Волині до складу Російської імперії. Інкорпорація Холмщини і Підляшшя до Австрії.

Імперська доба |

1817: запровадження викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах підавстрійської Галичини.

1846: селянське повстання на Галичині проти польських поміщиків.

1848–1849: Революція у Австрійській імперії. Створення у Львові Польської Національної Ради та Головної Руської Ради — центральних національних організацій поляків і українців.

1918, 19 жовтня: проголошення Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) на теренах підавстврійської України.

Новітня доба |

Поляки окуповують Львів (1918)

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський, Вінниця, 1920

Пацифікація в Західній Україні

1918–1919: 1-а українсько-польська війна. Поляки ліквідували ЗУНР й окупували Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя.

1920–1921: 1-а радянсько-польська війна. Ризький договір. Поляки окуповують Західну Україну.

1920, 20 січня: скасування поляками Галицького крайового сейму та Крайового виділу; поділ Галичини на 3 воєводства. Заборона української преси, підпорядкування шкільництва польському міністерству освіти.

1924, 31 липня: заборона української мови в державних та самоврядних установах Західної України.

1930, 16 вересня: проведення поляками репресивних акцій проти українського населення в Західній Україні.

1934, 18 червня: створення польським урядом концентраційного табору в Березі-Картузькій для українських політичних діячів.

1939: розгром польською владою української православної церкви на Холмщині (знищено 189 церков; 149 було передано римо-католикам).

1939, 17 вересня: 2-а радянсько-польська війна. Окупація військами СРСР Західної України.

1943–1944: українсько-польська війна. Початок національно-визвольної боротьби українців проти польського панування в Західній Україні. Проведення поляками етнічних чисток українського населення. Відплатні акції УПА та українського населення.

1944: початок виселення українців з Польщі до УРСР, що тривало до 1946 року.

1945, 16 серпня: радянсько-польський договір, що визначив кордон між Радянською Україною і Польщею (сучасний українсько-польський кордон).

1947, 29 вересня: знищення поляками українських громад у західноукраїнських землях в ході операція «Вісла».

1951: Радянсько-польський обмін ділянками територій.

Ґрунтовне дослідження життя українців у Польщі після Другої світової війни (1944-1984) опубліковане у праці Мирослава Трухана «Українці в Польщі після Другої світової війни, 1944-1984 / Передмова: Василь Маркусь. - Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1990. - XII + 404 с.», яка становить Том 208 Записок Наукового товариства імені Шевченка.

Сучасний етап |

1989–2004 рр. |

У вересні 1989 р., невдовзі після приходу до влади у Варшаві демократичних сил, очолених «Солідарністю», група польських парламентарів прибула до Києва на установчий з'їзд Народного Руху України. Вони підтримали устремління національно-демократичних сил України. Саме тоді були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин.^[1]

Про прогрес в польсько-українських взаєминах свідчила ухвала Сенату Польщі від 27 липня 1990 р. з приводу проголошення Україною 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет. В цьому документі, зокрема, відзначається: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України, — сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому…».^[2]

3 серпня 1990 р. Сенат Республіки Польща прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла». У цій заяві вказувалося, що «комуністична влада, приступивши до ліквідації відділів Української повстанської армії, здійснила в той же час насильницьке переселення осіб, в основному української національності. Протягом трьох місяців було виселено з різних місць близько 150 тис. чол., позбавлених свого майна, будинків і святинь. Багато років їм не давали змоги повернутися назад, а потім всіляко затруднювали їх повернення. Сенат Республіки Польща засуджує акцію „Вісла“, характерну для тоталітарних режимів, і буде старатися відшкодувати образи, що випливають з неї».^[3]

13 жовтня 1990 р. в Києві міністр закордонних справ Республіки Польща Кшиштоф Скубішевський і міністр закордонних справ Української РСР А. М. Зленко підписали Декларацію про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин. У статті 3 цієї Декларації записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка і Республіка Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і не будуть висувати таких претензій у майбутньому. Існуючий між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Республікою Польщею державний кордон … сторони розглядають як непорушний тепер і в майбутньому і вважають це важливим елементом миру та стабільності в Європі».^[4] Обидві країни пообіцяли поважати права національних менших на своїй території і сприяти покращенню їх положення. Декларація ще раз підтверджувала історичні й етнічні зв'язки між Польщею та Україною, містячи згадку і про «етнічну і культурну спорідненість польського та українського народів».^[5]

2 грудня 1991 року Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня наступного року між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини на рівні посольств.^[6]

18-19 травня 1992 р. відбувся перший офіційний візит Президента України Л. Кравчука до Республіки Польща, під час якого було підписано міждержавний Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, у якому зокрема зазначалося, що країни «активно співпрацюватимуть у відповідних європейських механізмах та структурах на основі Заключного Акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, Паризької Хартії для нової Європи»,^[7] «вживатимуть і підтримуватимуть заходи, спрямовані на збереження і розвиток позитивних традицій спільної спадщини, а також подолання упереджень і негативних стереотипів у відносинах між двома народами».^[8]

24-25 травня 1993 року відбувся офіційний візит в Україну Президента Польщі Л. Валенси, одним з головних результатів якого стало створення Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща. У лютому того ж року було підписано угоду між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Польщі про військове співробітництво, яка в наступні роки була доповнена рядом протоколів.^[9]

У березні 1994 р. було підписано Декларацію міністрів закордонних справ України та Польщі про принципи формування українсько-польського партнерства, у якій міністри закордонних справ вперше на міждержавному рівні оголосили про стратегічне значення українсько-польських відносин та зобов'язались розвивати їх в майбутньому.^[10]

Польща погодилася допомагати Україні інтегруватися в західноєвропейські організації, насамперед НАТО і ЄС. Як зазначав на початку 1996 р. перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, «одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій». Представник МЗС України так образно визначив головний напрямок співпраці з Польщею: «Для України шлях через Москву веде до Сибіру, а через Варшаву — до Парижа».^[11]

Після візитів Л. Кучми до Варшави 25-27 червня 1996 р. і новообраного Президента Польщі О. Кваснєвського до Києва 20-22 травня 1997 р. українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства.^[12] 21 травня голови обох держав підписали спільну неформальну Декларацію до злагоди і єднання.

Цілеспрямований розвиток польсько-української політичної взаємодії дозволив Україні заручитися підтримкою Польщі у налагодженні діалогу першої зі США та провідними державами Європи. При цьому слід зазначити, що у Стратегії національної безпеки Польщі задекларовано підтримку Варшавою євроатлантичних устремлінь України, зокрема, в рамках продовження політики «відкритих дверей» до НАТО. Крім того, наголошується, що польсько-українська співпраця повинна сприяти закріпленню вагомої ролі України в європейській політиці безпеки.^[13]

Під час офіційного візиту міністра закордонних справ Бронислава Геремека до України 15-16 вересня 1998 р. сторонами було досягнуто домовленості щодо інтенсифікації спільних дій з метою уникнення можливих негативних наслідків розширення ЄС. Також Б. Геремек зауважив, що його країна й надалі підтримуватиме інтеграційні прагнення України, зокрема в питанні набуття статусу асоційованого члена ЄС. Наприкінці березня 1999 р. у Варшаві відбулося перше засідання українсько-польської конференції з питань європейської інтеграції.^[12]

Хоча деякі українські офіційні особи, вчені та політологи висловлювали побоювання, що після того як Польща стане членом НАТО, Варшава відвернеться від України^[14], однак як виявилося пізніше, характерною рисою «української політики» Польської держави була і залишилась підтримка співробітництва і зближення України з НАТО, а також обраного Києвом у 2002 р.^[15] на інтеграцію до Альянсу. Це зумовлено баченням Польщею основних контурів європейської безпеки в контексті її національних інтересів та прагненням відігравати важливу роль в оновленому Альянсі, який адаптується до сучасних умов.^[16]

Подібні причини обумовлюють і польську підтримку європейської інтеграції України. Незалежна і сильна, а головне, дружня Україна для Польщі є суттєвою противагою впливам і амбіціям Російської Федерації, важливим інструментом польської східноєвропейської політики. Виступаючи 5 березня 1998 р. у Сеймі Республіки Польща Б. Геремек мав усі підстави стверджувати, що «незалежна Україна має ключове стратегічне значення і для Польщі та її безпеки, і для стабільності у всьому регіоні. Збереження привілейованих відносин з Україною сприяє зміцненню європейської безпеки».^[17]

2004–2010 |

Президент України Віктор Ющенко у Польському парламенті

Президент України Віктор Ющенко (праворуч) цілує Президента РП Александра Квасневського, Давос 2005

Вступ Польщі до Європейського Союзу створив для України нову реальність: серед його членів уперше з'явилася країна, яка лобіювала український курс на членство в ЄС, а також і НАТО. Водночас, в умовах післяпомаранчевого розвитку постала необхідність істотної модернізації структури та наповнення політичного діалогу між Україною та Польщею. Наприклад, принципової ваги набула співпраця, спрямована на досягнення відповідності України першому з Копенгагенських критеріїв членства в ЄС («політичному» критерію): забезпечення стабільності демократичних інститутів, захист прав людини та верховенство права. 2005 рік був проголошений Роком України в Республіці Польща і урочисто відкритий у Варшаві в квітні 2005 р. за участі президента України В. Ющенка. Україна і Польща підписали угоди про академічне визнання документів про освіту і наукові ступені та про співробітництво у сфері інформатизації. Розширилися торговельно-економічні та науково-технічні зв’ язки між Україною та Польщею. Республіка Польща стала найважливішим економічним партнером України у Центральній Європі. Україна — друга за величиною країна, куди спрямовувався польський експорт. Спільна українсько-польська програма співробітництва у галузі науки і технологій станом на 2008 рік налічувала понад 150 спільних науково-дослідних проектів.

Розвивалося транскордонне співробітництво у рамках створених у середині 1990-х років єврорегіонів «Карпати» і «Буг».
Водночас практично на всі сфери двосторонніх відносин накладалися проблеми, пов'язані із входженням Польщі з кінця 2007 р. до Шенгенської зони, що зумовлювало нові процедури й правила перетину українсько-польського кордону й, відповідно, створювало додаткові труднощі для розвитку й оптимізації співпраці між двома державами.

Важливим акцентом розвитку двосторонніх відносин стало ініціювання Польщею активізації східного вектора в політиці ЄС. Ідея посилення східного вектора Європейської політики сусідства (ЄПС) стала на 2008 рік одним із пріоритетів зовнішньої політики Польщі, яка позиціонувала себе лідером у цьому напрямку. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, представляючи 7 травня 2008 р. в сеймі напрями зовнішньої політики держави на 2008 рік, задекларував цю ідею: «Польща має продовжувати спеціалізуватися на виробленні спільної зовнішньої політики щодо Сходу». Водночас Польща прагнула і прагне зміцнити свою позицію в ЄС, насамперед, за рахунок посилення ролі в Східній Європі. Директор Центру східноєвропейських досліджень Варшавського Університету Ян Каліцький в інтерв'ю Польському радіо підтвердив цю ідею: «Хочу наголосити, що сила польської позиції в Європейському Союзі залежить від того, яку підтримку і силу ми маємо на сході». Міністр закордонних справ Польщі підкреслив, що його країна має намір реалізувати ЄПС на східному напрямку зі своїми партнерами — Чеською Республікою, Словаччиною, Угорщиною, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією і Болгарією, а також із Швецією. Польща на засіданні Європейської Ради у березні 2008 р. підтримала пропозицію створити Союз для Середземномор’ я і, таким чином, розраховувала на підтримку з боку ЄС для виокремлення східного напрямку ЄПС.

Ці наміри Польщі тоді ж були реалізовані й знайшли своє відображення в спільній польсько-шведській пропозиції «Східне партнерство» від 23 травня 2008 р. Вона була представлена і схвалена на засіданні Ради ЄС із Загальної політики ЄС та Ради з питань Міжнародних відносин 26 травня 2008 р. в Брюсселі та стала флагманською ініціативою всього ЄС. 26 травня 2008 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ Європейського Союзу в Брюсселі, Польща і Швеція представили загальну пропозицію в сфері поглиблення східного напрямку політики ЄС, котра отримала назву «Східне партнерство ЄС» (далі — СП). Ініціатива СП адресована до шести країн: безпосередні адресати — Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан і Вірменія, а також передбачалася технічна й експертна співпраця з Білоруссю. СП — це набір конкретного інструментарію, який не гарантує перспективу членства в ЄС. Водночас через цей інструментарій дає можливість відкривати канали ЄС для втілення інтеграційних проектів на теренах визначених країн. На думку багатьох політичних діячів і дослідників, СП може бути корисним механізмом, який сприятиме прискоренню політичної й економічної модернізації східних партнерів [8]. Отже, від часу входження Польщі до ЄС відбувалося наповнення відносин новим змістом, посилення її ролі як адвоката й лобіста євроінтеграційного та євроатлантичного курсу України. Це знайшло свій вияв, з одного боку, в підтримці ідей України, а з іншого, — у виробленні та реалізації конкретної програми співпраці ЄС з країнами Східної Європи. Насамперед, мова йде про програму сусідства і особливо про проект «Східне партнерство». Саме польсько-шведська ініціатива спрямована на реальне прискорення процесу долучення України (поряд з іншими східноєвропейськими державами) до інтеграції з ЄС.

2010-сьогодення |

Віктор Янукович з Президентом Польщі Броніславом Комаровським у лютому 2011

Перші місяці 2010 р. супроводжувалися змінами найвищого державного й політичного керівництва в Україні. У результаті чергових виборів президентом України став В. Янукович. Водночас призначення М. Азарова прем'єр-міністром означало зосередження Партією регіонів найвищої державної й виконавчої влади в Україні. Трагедія під Смоленськом і загибель президента Л. Качинського призвели до дострокових виборів глави польської держави. Перемога Б. Коморовського супроводжувалася концентрацією влади по лінії президент-прем'єр у руках партії Громадянська Платформа. Попередні заяви і перші рішення нового керівництва України і Польщі дозволяють говорити про настання з середини 2010 р. нового етапу в українсько-польських відносинах. Народний депутат України, президент Українського союзу промисловців і підприємців, Співголова координаційного комітету Польсько-української господарчої палати, співголова Українсько-польського форуму партнерства Анатолій Кінах і депутат Європейського Парламенту від Громадянської Платформи, Член Європейської Народної партії (EPP), заступник голови комітету міжнародної торгівлі та голови комітету закордонних справ, член комісії з питань безпеки та оборони Європейського Парламенту Павел Залевскі в публікації в газеті «День» від 7 вересня 2010 р. «Скористаймося сприятливим моментом» окреслили нові підходи до польсько-українського співробітництва в умовах зміни політичного керівництва в Україні та Польщі, схарактеризувавши цей етап розвитку як «нову еру польсько-українських відносин». Ще в 1990-х рр. йшлося про початок «нової ери» в українсько- польських стосунках, відлік якої датували прикінцевим етапом горбачовської «перебудови», коли представники Народного Руху України налагоджували контакти з діячами «Солідарності».

Ключовими напрямами цього етапу для двох країн було визначено реформування, розширення економічних контактів між Україною та Польщею, інвестиційна співпраця наших країн, підтримка й допомога Польщі у питаннях інтеграції України в європейську спільноту та скасування візового режиму для українців з країнами ЄС. Для України важливим був досвід сусідньої держави, адже саме Польща в 2009 році, коли в усій Європі спостерігалося падіння економіки, продемонструвала зростання своєї економіки на рівні 2,4%, і це був найкращий показник по ЄС. Станом на 2009 рік Україна й Польща мали розвинену мережу контрактів на міжрегіональному рівні, було підписано близько 430 партнерських угод про співпрацю між суб'єктами місцевого самоврядування обох країн.

У 2009-2010 рр. найбільші закордонні інвестиції Польща має саме в Україні — 730 млн доларів. Українські інвестиції в Польщі також були найбільшими за кордоном і становили 1,2 млрд доларів. В Україні було понад 1 тис. польських фірм з польським або змішаним капіталом.
Політичні баталії та вплив на Україно-польські взаємини негативним трактуванням і нерідко перекручуванням історичних подій зацікавленими силами, стосунки між Україною та Польщею починають тяжіти до з'ясування політичних відносин. Так, польський Сейм 20 червня 2013 р. ухвалив заяву, у якій йдеться, що «9 лютого 1943 нападом загонів УПА на Волинське село Паросля почалася груба акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі також йдеться, що жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків. За ухвалення такого тексту документа проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту.^[18]

Польський уряд планує створити спеціальний фонд для розвитку малого та середнього бізнесу в Україні та виділити на його фінансування 300 млн польських злотих (100 млн доларів США). Це питання обговорювалося під час зустрічі в Канцелярії Президента Республіки Польща Державним секретарем Канцелярії Президента РП О.Дзеконським, Заступником Міністра фінансів РП В.Ковальчиком, представниками банку «PKO BP» та Банку національної економіки РП. Такий фонд зміг би інвестувати в розвиток і реструктуризацію українських підприємств, а також в польські малі та середні підприємства, які працюють на українському ринку. Передбачається, що фонд діятиме за зразком Польсько — американського фонду підприємництва (Polish-Ameriсan Enterprise Fund), який на початку трансформації польської економіки успішно підтримував польський малий та середній бізнес, а також розвиток приватного сектору в Польщі.^[19]

Антагонізми в українсько-польських відносинах |

Докладніше: Волинська трагедія

5 липня 2013 року до Сейму республіки Польщі звернулися 148 нардепів України — 118 регіоналів, 23 комуністи та кілька позафракційних — з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву, оцінену як безпрецедентну, підписали напередодні 70-річчя вшанування жертв українсько-польського протистояння у 1943—1944 рр.^[20] Президент Кравчук назвав регіоналів, які закликали польський Сейм визнати події на Волині геноцидом, «зрадниками українського народу».^[21]

12 липня 2013 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, виступаючи перед Сеймом, просив не загострювати позицію (вважаючи її геноцидом) щодо Волинської трагедії; Сейм не підтримав проект визнання події геноцидом. (212 — за, 222 — проти, 3 — утримались).^[22]

2014 року президент України Петро Порошенко попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію, під час виступу перед обома палатами польського парламенту, на виступі президента України був присутній також президент Польщі Броніслав Коморовський^[23].

На початку червня 2016 року відомі українці, в тому числі Президенти Кравчук, Ющенко звернулись з відкритим зверненням до проводу Польської держави та всього суспільства. На початку липня польська еліта написала лист-відповідь на це звернення українців: лист під назвою «Брати українці», який оприлюднили у польській пресі, підписали сорок авторитетних представників польського народу, зокрема, три екс-президенти: Лех Валенса, Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський, багато польських політичних, громадських та культурних діячів і журналістів. Зокрема, у ньому є такі рядки:

…нас тішить Ваш лист зі знаменними словами «пробачаємо та просимо про вибачення», у якому не ухиляєтеся від відповідальності за кривди, завдані полякам у сорокових роках минулого століття. Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів. Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам-українцям польськими руками.^[20][24]

6 липня 2016 року Сенат Республіки Польща прийняв «Проект ухвали щодо вшанування громадян Другої Речі Посполитої — жертв убивств українських націоналістів у 1939—1945 роках». В ньому, зокрема, вказано, що: загальна кількість жертв — 100 та кілька десятків тисяч осіб, якими ставали також євреї, чехи, вірмени, українці; Сенат віддає найвищу шану воякам Армії крайової, кресових самооборон, Батальйонів селянських (хлопських) та іншим формаціям, які протидіяли різні; висловлює повагу і вдячність тим українцям, які, наражаючись на небезпеку, рятували поляків та пропонує встановити для них спеціальні відзнаки^[25]. 7 липня маршалок Сенату Станіслав Карчевський скерував проект ухвали до законодавчої комісії (голова Станіслав Гогач), яка на засіданні 7 липня врахувала поправки і схвалила проект, який скерувала для затвердження Сенатом.^[26]

Увечері 7 липня 2016 року^[27] Сенат прийняв ухвалу (за — 60, 23 проти, 1 утримався) щодо Волинської трагедії. У резолюції сенатори закликали польський Сейм визначити 11 липня «Національним днем пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої»^[28][29].

«Президент Петро Порошенко разом з українською делегацією за участю представників Адміністрації Президента України, посла України в Республіці Польща Андрія Дещиці та народного депутата Надії Савченко вшанували пам'ять жертв поклали квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві», — сказано в повідомленні прес-служби Президента^[30] 8 липня 2016. Порошенко поклав вінок, ставши на коліно, що оцінили в польському суспільстві.^[31] Однак в українському суспільстві цей вчинок викликав й негативну реакцію. Зокрема, лідер Радикальної партії О. Ляшко вважає, що президент вкотре принизив український народ на міжнародній арені.^[32] Також О. Ляшко разом із народним депутатом Віктором Вовком^[33] зареєстрували у парламенті проект Постанови про заяву ВР у зв'язку з намірами Сенату і Сейму Республіки. У ній вони «пропонують Верховній Раді рішуче засудити „односторонні дії Сенату та Сейму Республіки Польща, спрямовані на перегляд позитивних результатів співпраці, які були досягнуті під час конструктивного українсько-польського діалогу за останні десятиліття“, посилаючись на те, що Україна та Республіка Польща вже дали спільну об'єктивну оцінку історичним подіям, зокрема на Волині, у погоджених обома сторонами документах.»^[34]

11 липня 2016 в програмі Міхала Рахоня (пол. Michał Rachoń) «Minęła 20» на телеканалі «TVP Info»^[35] міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич назвав події, пов'язані з Волинською трагедією^[36], «безсумнівним злочином геноциду» (пол. zbrodnia ludobójstwa^[35]), а Росію — винною у Волинській трагедії, бо вони (більшовики) «використовували частину українських націоналістів для організації геноциду». Також міністр ствердив, що польське суспільство також винне в тому, що про ті події не говорили правди, а підтримка розбудови Незалежності України на основі правди — це інтерес Польщі.^[35] Відомості про інтерв'ю А. Мацеревича в українських ЗМІ з'явилися 12 липня 2016.^[37]

Головним ініціатором розгляду питання в Сеймі^[38] був голова депутатської групм Сейму Польща — Україна Міхал Дворчик.^[39]22 липня 2016 Сейм проголосував за те, щоб визнати події «геноцидом» (підтримали 432 депутати сейму з 460), а 11 липня вважатимуть «Національним днем пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків».
^[40] Президент Порошенко висловив жаль з цього приводу.^[41]

Посол України у Польщі Андрій Дещиця:

Надзвичайно прикро, що частина польських політиків, приймаючи постанову про вшанування жертв Волині, так і не врахувала неодноразових звернень та пропозицій української сторони щодо спільної оцінки нашої спільної трагічної історії.^[42]

11 листопада 2016 року невідомі спалили прапор України під час маршу, присвяченого дню незалежності Польщі. Осіб, які це вчинили встановити не вдалося. З повідомленням польського новинного видання вони були замасковані під вболівальників одного з варшавських футбольних клубів.^[43] Польська влада заперечила свою причетність до організації маршу, під час якого було спалено прапор. В той же час опозиційні політики Польщі наголошували на необхідності притягнення винних до відповідальності.^[44]

29 березня 2017 невідомі обстріляли Генеральне консульство Польщі у м. Луцьк. Наслідком цього стало припинення роботи консульських установ в Україні.^[45] За фактом відкрито кримінальне провадження за ст. 258 (терористичний акт) Кримінального кодексу України.^[46] Основною версією слідства є проведення спецслужбами РФ інформаційної операції, поряд із нею розглядають і інші версії: дії радикальних угруповань, персональна образа.^[47] Удень після обстрілу посольства активісти намагалися влаштувати акцію протесту та перекрити рух у с. Гряда. Однак мітингувальники були затримані, а організатори мітингу імовірно проводили його на замовлення^[48]. Також, прихильники версії причетності до вказаних подій РФ пов'язують їх проведення у даний час саме активізацією польської сторони у питанні розслідування авіакатастрофи під Смоленськом.^[49] Черговий пік протистоянь припав на осінь 2017-го відколи офіційна Варшава, використовуючи складне тогочасне становище України, відновила тиск через поновлення питань пов'язаних з традиційними історичними взаємознищеннями, які мали місце свого часу^[50].

Польща заборонила в'їзд секретарю української комісії у справах увічнення пам'яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святославу Шереметі. Варшава погодилася прояснити відносини з Києвом «Це був перший такий випадок з того часу, як польські дипломати заявили, що їхня країна більше не впускатиме українських посадовців, які нібито применшують звірства проти поляків часів війни, а також прославляють націоналістичні групи, які боролись за незалежність України, часом пліч-о-пліч із нацистськими силами»^[51].

Див. також |

• Декларація дипломатичної місії УНР 1919

Примітки |

Посилання |

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Українсько-польські відносини

• МЗС Республіки Польща


• МЗС України


• 
  Віктор Трегубов (2018-02-07). Не дадим друзьям нарваться. Правящая партия Польши и её провокация. https://petrimazepa.com/. Петро та Мазепа. Процитовано 7 лютого 2018. 
  

Джерела та література |

• Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків / О. Я. Красівський; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. Львів. філ. - Л., 2000. - 415 c. - Бібліогр.: с. 362-394.


• 
  Дрозд Р., Гальчак Б. Історія українців у Польщі в 1921—1989 роках / Роман Дрозд, Богдан Гальчак, Ірина Мусієнко; пер. з пол. І. Мусієнко. 3-тє вид., випр., допов. — Харків: Золоті сторінки, 2013. — 272 с.


• 
  І. М. Мельникова. Декларація про принципи і основні напрями розвитку українсько-польських відносин 1990 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 317. — ISBN 966-00-0405-2.
  


• 
  Киридон А. Українсько-польські відносини: «нова ера» співпраці / А. Киридон // Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / гол. ред. Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид- во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011, вип. 5: у 2 ч.: Україна–Європа–Світ: історико- політичні та гуманітарні аспекти розвитку / Міжнародний збірник наукових праць на пошану проф. М. М. Алексієвця. – Ч. 2. – 336 с. (кеш статті)


• 
  Куронь Яцек. Поляки та українці: важкий діалог. — Київ: Дух і літера, 2012. — 264 с. ISBN 978-966-378-249-2
  


• 
  Мусієнко І. В. Сприйняття України та українців у Польщі (на матеріалах Центру дослідження громадської думки, Варшава) / І. В. Мусієнко // Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук: матер. Всеукраїнської наук. конф., 17 грудня 2011 р. — У 2-х ч. — Дніпропетровськ: ТОВ «Інновація», 2011. — Ч. 1. — С. 102—104.


• Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті / О. Я. Калакура; НАН України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. – К.: Знання України, 2007. – 507 с.


• Польсько-українська угода 1890 - 1894 рр. / І. Чорновол; Львів. акад. мистецтв. - Л., 2000. - 247 c. - Бібліогр.: с. 229-240.


• Стратегія українсько-польського соціально-економічного партнерства = Strategia Ukrainsko-Polskiego Partnerstwa Spoleczno-Gospodarczego : Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., (Львів, 7 - 8 груд. 2000 р.) / ред.: І. М. Грабинський. - Л. : Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, 2000. - 166 c.


• Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування : монографія / А. В. Боляновський ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. акад. наук України, Нац. ун-т "Львів. політехніка", Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2011. – 188 с. : іл. – Бібліогр.: с. 159-173. – ISBN 978-617-607-074-0
  


• 
  Україна і Польща 1920—1939 рр.: З історії дипломатичних відносин УССР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали / НАН України. Інститут історії України; упорядкування, коментарі, вступна стаття: Н. С. Рубльов, О. С. Рубльов. — Київ: Дух і літера, 2012. — 624 с. ISBN 978-966-378-235-5
  


• Україна-Польща: важкі питання: XI міжнар. семінар істориків "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни", Варшава, 26-28 квітня 2005 року : матеріали/ пер. з пол. : В. Грондська, І. Козловський. – Варшава, 2006. – 370 с.


• Українсько-польські стосунки на зламі тисячоліть / К. Кіндрат, С. Трохимчук; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. - Л., 2002. - 112 c. - (Країнознав.: 5.2). - Бібліогр.: 55 назв.


• 
  Jerzy Tomaszewski. Rzeczpospolita wielu narodów. Warsaw: Czytelnik, 1985.


• 
  Mirosława Papierzyríska-Turek. Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. Cracow: Wydawnictwo Literackie, 1979.


• Polacy i Ukraińcy. Historia, która łączy i dzieli = Поляки і українці. Історія, яка поєднує і роз’єднує / pod red. nauk. Joanny Karbarz-Wilińskiej, Magdaleny Nowak, Tadeusza Sucharskiego. – Słupsk–Gdańsk, 2015. – 391 s. – (Польськ. та укр. мовами). –ISBN 978-83-938309-3-0. – ISBN 978-83-7467-250-4
  


• 
  Roman Drozd, Roman Skeczkowski, Mykoła Zymomrya. Ukraina — Polska. Kultura, wartości, zmagania duchowe. Koszalin: 1999.


• 
  Roman Drozd, Bohdan Halczak. Dzieje Ukraińców w Polsce w latach 1921—1989. Warszawa: 2010.


• 
  Ryszard Torzecki. Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923-1929. Cracow: Wydawnictwo Literackie, 1989.


• 
  Volodymyr Kubijovyč. Western Ukraine, within Poland 1920-1939: ethnic relationships. Chicago, Ukrainian Research and Information Institute, 1963. (читати он-лайн)


• 
  Bohdan Budurowycz. Poland and the Ukrainian Problem, 1921-1939. Canadian Slavonic Papers 25.4 (1983): 473-500. (читати он-лайн)


• 
  Hans-Jürgen Bömelburg. Die polnisch-ukrainischen Beziehungen 1922-1939: Ein Literatur- und Forschungsbericht. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 39 (1991): 81-102.

п о р Міжнародні відносини України Двосторонні відносини Австралія Австрія Азербайджан Албанія Алжир Ангола Андорра Антигуа і Барбуда Аргентина Афганістан Бангладеш Бахрейн Бельгія Бенін Білорусь Болгарія Болівія Боснія i Герцеговина Ботсвана Бразилія Бруней Ватикан Велика Британія Венесуела В'єтнам Вірменія Габон Гайана Гана Гватемала Гвінея Греція Грузія Данія Домініка Еквадор Естонія Ефіопія Єгипет Ємен Замбія Зімбабве Ізраїль Індія Індонезія Ірак Іран Ірландія Ісландія Іспанія Італія Йорданія Казахстан Камбоджа Канада Катар Кенія Киргизстан Китай Кіпр Південна Корея Коста-Рика Куба Кувейт Лаос Латвія Литва Ліван Ліхтенштейн Лівія Люксембург Мавританія Мадагаскар Македонія Малайзія Малі Мальта Марокко Маршалові острови Мексика Молдова Мозамбік Монголія М'янма Намібія Нігерія Нідерланди Німеччина Нова Зеландія Норвегія ОАЕ Оман Пакистан Панама Парагвай Перу ПАР Польща Португалія Росія Румунія Сан-Марино Саудівська Аравія Сенегал Сербія Сьєрра-Леоне Сирія Сінгапур Словаччина Словенія США Судан Таджикистан Тайвань Таїланд Тимор-Леште Туніс Туреччина Туркменістан Тринідад і Тобаго Уганда Угорщина Узбекистан Уругвай Філіппіни Фінляндія Франція Хорватія ЦАР Чад Чилі Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія Багатосторонні відносини Членство України в міжнародних організаціях Україна в ООН Європейський Союз Міжнародна фінансова корпорація НАТО Світовий банк Світова організація торгівлі ЮНЕСКО

п о р Українсько-польські відносини Населення та кордон Поляки в Україні • Українці Польщі • Польсько-український кордон Посли Польщі в Україні Станіслав Ванькович • Богдан Кутиловський • Францішек Пуласький • Францішек Харват • Марцелі Шарота • Єжи Козакевич • Єжи Бар • Марек Зюлковський • Яцек Ключковський • Даріуш Гурчинський • Генрик Літвін • Ян Пєкло • Бартош Ціхоцький Посли України в Польщі Олександр Карпинський • Андрій Лівицький • Ісай Хургин • Мечислав Логановський • Олександр Шумський • Григорій Беседовський • Феодосій Старак • Анатолій Шевчук • Геннадій Удовенко • Петро Сардачук • Дмитро Павличко • Олександр Никоненко • Ігор Харченко • Олександр Моцик • Маркіян Мальський • Владислав Каневський • Андрій Дещиця Візи Пункт прийому візових анкет до Польщі Важливі угоди Замостське перемир'я • Зборівський договір • Білоцерківський мирний договір • Гадяцький договір • Слободищенський трактат • Підгаєцька угода • Острозька угода