Кримське ханство
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Україна
Росія
Молдова
| Історія України |
|---|
 |
Стародавність
|
Середньовіччя
|
Козацька доба
|
Новий час
|
Революція
|
Радянська доба
|
Сучасність
|
Хронологія • Битви в історії • Історія культури  Категорія • Інші країни |
Кри́мське ха́нство (крим. Qırım Hanlığı, قريم خانلغى) — монархічна держава кримської династії Ґераїв. Існувала у 1441–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 році внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, визнала Османського султана як халіфа мусульман. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Королівством Польським, Московським царством і донськими козаками. Неодноразово здійснювала великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року здобула незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією. Самоназва — Кримський край (крим. Qırım Yurtu, قريم يورتى).
Зміст
1 Географія
2 Історія
2.1 Зародження і розквіт
2.2 Розорення Криму
2.3 Загибель Надобко Данила Андреивича
3 Зовнішня політика
4 Адміністративний поділ
4.1 Кадилики
4.2 Міста
4.3 Бейства
5 Державний устрій
5.1 Форма державно-територіального устрою
5.2 Бейства
5.3 Центральне і палацове управління
5.4 Посади
5.5 Символи
6 Судова система
6.1 Диван
7 Спадкування
8 Військо
8.1 Війни
9 Економіка
10 Населення
11 Релігія
12 Примітки
13 Джерела та література
13.1 Література
14 Посилання
Географія |
Станом на 1774 рік:
Кримський півострів — найважливіша частина ханства. Називався мешканцями як Кирим, Кирим-Адаси (острів Крим), Ада (острів). Сполучався на півночі перешийком Перекоп зі Східним Ногаєм. З півдня і заходу омивався Чорним морем, зі сходу — Азовським морем і Кафською (Керченською) протокою. На півночі простягалася степова кам'яниста рівнина, бідна на деревину і річки. Внаслідок нестачі питної води, в степовому Криму була розвинена система колодязів. На півдні були великі родючі рівнини і живописні Кримські гори[1].
«Європейська» частина
Східний Ногай — між річками Берда і Дніпро, частина Половецького поля.
Західний Ногай або Єдисан — між річками Південний Буг та Дністер, частина Половецького поля.
Буджак — частина Бессарабії, між річками Дністер і Дунай, частина Половецького поля
«Азійська» частина
Кубань — по обох берегах річки Кубань, частина Половецького поля.
Кабарда — область на Північному Кавказі; претензії хана на володіння областю не визнавалися.
Історія |
Зародження і розквіт |
Хаджі I Ґерай, засновник ханства (сучасне зображення).
Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1449 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу Османської імперії на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала владу османського султана як лідера мусульманського світу — халіфа.
В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до козацтва, як у подіях 1624—1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії. Однак доктор історичних наук, професор РАН Ілля Володимирович Зайцев у своїй роботі «Кримське ханство: васалітет чи незалежність?» наводить аргументи на користь того, що Кримське ханство протягом всієї своєї історії було незалежною, а не васальною державою.[2]
Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти кримських татар і османів (походи 1575—1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Богдан Хмельницький, потребуючи досвідченої кримської кавалерії для боїв із кінним військом Речі Посполитої, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявся нетривким.
У 1711 р. кримське війське, у рамках союзу з Османською Державою, та гетьманом Пилипом Орликом здійснює рейд на Слобожанщину з метою ослаблення Московського царства, та бере участь у поході Пилипа Орлика на Правобережну Україну.
Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Османської Держави та Російської імперії. Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Кримського ханства від Османської Держави, що Катерина II 16 жовтня 1769 направила П. Паніну рескрипт наступного змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Що ж стосується практичного втілення задумів Катерини II, то тут імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.
Спроби анексії Криму Російською імперією продовжувалися надалі, шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та плекання сепаратистських настроїв ногайців. П. Гейсман і О. Дубровський: «…ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, мистецьки схиляючи татар до прийняття заступництва Росії… і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися ногайські орди єдісанські і буджацькі, вступили в союз із Російською імперією від османського верховенства. Після них — єдічкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.
Розорення Криму |
Російський похід на Крим 1736 року.
Каплан I Герай (1707—1708, 1713—1715, 1730—1736) — останній із великих кримських ханів. Під час другого свого правління взяв участь у османсько-перській війні. Сприяючи зведенню на престол Речі Посполитої Августа Саксонського, росіяни скористалися ситуацією і напали на Крим під командуванням Христофора Мініха й Петра Лассі. Нападники випалили весь півострів й вирізали столицю Бахчисарай.
1736 року Мініх повністю знищив Кезлев і Бахчисарай, міста були спалені, а мешканці перебиті. Після цього росіяни рушили до східної частини Криму. Через розкладання численних трупів епідемія холери призвела до загибелі частини російського війська, і Мініх відвів армію за Перекопський перешийок. Східний Крим був розорений під час походу Лассі наступного року. Росіяни спалили Карасубазар й вирізали населення. 1738 року вони планували новий похід, але він не відбувся через те, що військо не змогло б себе прогодувати — в повністю розореному ханстві не було продовольства і панував голод.
Російська навала 1736–1738 років стала для Кримського ханства національною катастрофою. Всі значні міста лежали в руїнах, економіці було завдано величезної шкоди, в країні лютував голод і холера. Загинула значна частина населення.
Загибель Надобко Данила Андреивича |
Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774), Кримське Ханство було оголошене незалежним від Османської імперії, на престолі було затверджено проросійського правителя Шахіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Російської імперії.
Офіційний привід, на підставі якого імператорський уряд бажав провести приєднання Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II виглядав ось так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і при існуванні миру розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни. … Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Через таке розуміння ми з повною впевненістю повідомляємо всім нашу волю на присвоєння Кримського півострова і на приєднання його до Росії».
Колонізація Таврійської області розпочалася відразу після підписання у 1774 Кучук-Кайнарджійського миру. Через намір Катерини II завітати до Криму, Потьомкін повинен був заселити його новими мешканцями, на що зі скарбниці вже були надані гроші. Потьомкін став активно закликати іноземців, щоб вони переїжджали на постійне проживання до Криму. Кількість іноземних переселенців на півострів стала збільшуватися з 1762 року, коли 4 грудня був опублікований імператорський маніфест, згідно з яким їх запрошували перебиратися до Росії. Іноземці не забарилися прийняти пропозицію російського уряду. Уряд надав іноземним колоністам вагомі пільги. Вони 10 років не платили податків, звільнялися від військової повинності та військових постоїв, одержували гроші на проїзд до місця свого мешкання, наділялися землею в Криму.
Щоби надати новим колоністам землю, з неї почали виганяти місцевих власників. Це призвело до того, що з півострова почали від'їжджати корінні мешканці краю. Через безперервну еміграцію тягом 60 —70-х років XVIII століття кількість населення, яке мешкало лише на Кримському півострові, скоротилася з 300 до 152 тис. осіб.
У вересні 1780 О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей меморандум містив проект розділу території Османської імперії між Російською імперією та Австрійською монархією. Пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Османською імперією «ухвалити, щоб Молдова, Волощина та Бессарабія під ім'ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії». Передбачалася можливість, що війна призведе до «повного знищення Туреччини та до відродження стародавньої Грецької імперії на користь молодшого великого князя» — тобто під егідою онука Катерини II Костянтина. Пропозиція Катерини II австрійському урядові дістала назву «Грецький проект». Побоювання з боку монархів Європи посилення впливу Російської імперії призвело до того, що проект Катерини II не дістав підтримки, і вона не мала можливості втілити його у життя.
Кримський півострів увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783 р. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою мусульманську нараду. 2 лютого 1784 було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.
Відразу після встановлення в Криму нової влади російський уряд почав впроваджувати на півострові російські методи управління економікою краю та закріплювати за собою право на володіння місцевою землею. Згідно з офіційними даними до 1796 року (тобто лише за 12 років знаходження Криму в складі Російської імперії) у селян було відібрано та передано російським дворянам 288 тисяч десятин землі. Разом з відібранням землі уряд розпочав поширювати на місцевих селян кріпацтво.
Зовнішня політика |
Використовуючи суперечності між Московським царство і Річчю Посполитою, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні данину з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдовського князівства, Валахії, Черкесії.
Поминки (данина) — ірегулярна данина Московії (за московським тлумаченням — дари) кримським ханам, що сплачувалася у 1474—1700 роках.
18 (29) вересня 1739 — ханство втратило Велику й Малу Кабарду за Белградським договором між Російською та Османською імперією після невдалої російсько-турецької війни 1735—1739 років.
Адміністративний поділ |
За переписом 1740 року хана Менглі-Герая II на території Кримського півострова існувало 48 кадиликів (адмінстративних округів), 9 міст, 1399 укріплених сіл[3]. На чолі кадиликів стояли кадії, мусульманські судді.
Кадилики |
|
|
|
З них перші 19 — у степовому Криму (північніше Салгіра й Булганака), наступні 5 — на Керченському півосторві, а останні 24 — на півдні Криму.
Міста |
- Ахтіар
- Інкерман
- Бельбек
- Мангуп
Бахчисарай — столиця держави, резиденція хана.- Чуфут-Кале
Бейства |
- Автономні бейства (князівства) шляхетних родів:
- Кримські беї: Ширін, Барин, Аргин, Яшлав (Сулеш), Седжеут;
- Ногайський бей: Мансур (Мангит)
- Половецький бей: Кипчак.
Державний устрій |
Ханський палац в Бахчисараї.
Форма державно-територіального устрою |
За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейлики, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейлику створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.
Державний лад Кримського ханства змінювався в залежності від поступового переходу від кочового до осілого способу життя. Окремі кримські роди ставали крупними землевласниками завдяки захопленням та пожалуванням хана. Найбільш відомі з цих родів: Ширин, Барин, Кулук, Сулеш і Мансур.[4]
Бейства |
Кожен з кримських родів мав свої чітко розмежовані володіння, які мали назву бейство (бейлик). Кожен бей мав свою столицю, свій двір, свій калга і нур-ед-дін, обрані з дворян свого ж роду.
Беї могли одружуватись на ханських доньках, не брити бороди, як і хан, і відсилати своїх послів до іноземних государів за подарунками. Беї вели міжусобні війни і здійснювали набіги на чужі землі (під час одного з таких набігів була спалена Тула).
П'ять кримських родів вважалися представниками вищого стану. Кожен голова роду у своєму бейликі вважався необмеженим деспотом, який очолював адміністрацію і суд. Для здійснення судових повноважень бей отримував від кади-аскера (державного судді) грамоту.
Залежність беїв від хана висловлювалась в їх обов'язку — постачати військо. Для вирішення питання про війну хан зобов'язаний був збирати раду п'яти беїв, які могли посилати замість себе послів.
Таким чином, влада хана була обмежена олігархією, яка нерідко переходила в охлократію. Хан не мав права збирати данину ані з беїв, ані з їх васалів; навіть євреї, які мешкали на їх землях, не сплачували йому податі.
Як верховний голова Кримського Ханства хан отримував такі доходи: пенсію від Османської імперії, митний збір, соляний збір, від гатмана (коменданта) Дубосар, від правителів Буджака і Каушан, від ногайських сераскирів і медові гроші, всього на суму приблизно 120 тис. піастрів, не враховуючи доходи із земельних володінь хана і подарунків, які він отримував від іноземних государів.
Після смерті бея володарем бейлика ставав калга — старший син, потім нур-ед-дін — другий син, і лише після смерті всіх синів бея бейлик переходив до його старшого онука.
Інше покоління бея і його побічне потомство становило дворянство «Емір-заде», яке пізніше мало назву мірза, мурза. Існувало два розряди мурз:
- прямі потомки беїв, які мешкали у межах бейлика;
- кримська шляхта, яка знаходилась поза родинних зв'язків із родоначальником бейліка.
Окрім цього, існувало ще й нижче, служиле дворянство, «капикуль» (раби біля дверей), які складалися з яничарів; проте вище дворянство не мало жодних зносин із нижчим, виняток становили тільки ті, які мали особливу милість хана.
Центральне і палацове управління |
Центральне і палацове управління покладалося на окреме коло осіб, які були найбільш наближеними до хана й мали привілейоване становище у системі управління Кримського ханства.
Титули і посади центрального і палацового управління.
На чолі управління стояв хан, який мав походити з династії Ґіреїв. Для обрання хана беї чотирьох великих феодальних кримських родів (Аргин, Кипчак, Ширін і Барин) збиралися на курултай, де ухвалювали рішення про кандидатуру. Новообраного хана підіймали на білому повстяному полотнищі, читали над ним мусульманські молитви, а потім урочисто зводили на престол.
Кандидати на ханську посаду могли висуватися лише з роду Ґераїв, оскільки вони були з числа нащадків Чингіз-хана. Серед цих осіб, у свою чергу, теж існувала черговість: на престол могли претендувати два молодших брати хана-правителя і лише потім ханські сини. З 1478 р., після визнання Кримом султану Османської Держави як халіфа, результат вибору беїв став затверджуватися османським султаном.
Поступово османські правителі набули права вирішального слова в призначенні кримського хана, і церемонія вибору хана беями до XVIII ст. перетворилася на формальність, яка символічно підтверджувала султанський указ.
Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу-султана та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (кади-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану).
Посади |
Калга-султан — спадкоємець трону — мав право на престол, проте це не завжди дотримувалось, командував військом.
Нур-ед-дін — другий спадкоємиць, обов'язки чітко не встановлені.
Султани — ханські сини, в залежності від особистої гідності — займали різні посади (напр. начальник ногайських військ тощо).
Матері, дружини і доньки хана, калги-султана і нур-ед-діна, які мали свій особливий двір і отримували щорічне грошове утримання.
Хан-агаси — обов'язки чітко не визначені і відносились до цивільного управління.
Дефтердар-ага — рід державного контролера.
Тат-агаси — керуючий землями, що складали долю хана і були заселені селянами.
Хазнадар-ага — державний скарбник.
Актачи-бей — шталмейстер.
Киларджи-баши — гофмаршал хана.
Капуджи-баши — ханський ад'ютант, який користувався адміністративною владою.
Капуджилар-ках'яси — помічник капуджи-баши.
Селердар-ага — начальник меченосців.
Куллар-агаси — начальник придворних нижніх чинів.
Диван-ефенді — секретар іноземних справ.
Сир-кятепи — секретар внутрішніх справ.
Хазне-кятепи — секретар державної скарбниці.
Зариф-кятепи — начальник монетного двору.
Аталик — вихователь ханських дітей, іноді важлива особа в державі.
Хан-кул-ага — начальник ханських рабів.
Байрам-ага — головний розпорядник бенкетів.
Балчи-баши — другорядний розпорядник бенкетів.
Хапу-агаси — охороняв двері ханського палацу, був під керівництвом капуджи-баши.
Серрач-баши — відав придворним освітленням.
Чашангир-баши — лейб-кухар.
Аши-баши — ймовірно, керував ханським обідом.
Хадим-ага — ймовірно, керував над службовими у дворі хана.
Ігит-ага — старший над пажами.
Розмінний-бей — представляв хану іноземних послів.
Начальник яничарів.
Ханський скарбій.
Ханський писар.
Землемір тощо.
Усі ці особи належали до центрального уряду або до двору хана і отримували подарунки від іноземних государів.
Символи |
Тамга — герб династії Гераїв
Тугра — особистий підпис чи монограма хана
Санджак-шеріф — священна хоругва ханства, за легендою — прапор Чингісхана, найсвятіша реліквія держави
Судова система |
У Кримському ханстві існувала власна судова система, що була двохланцюговою:
- кадії (місцеві судді), які були духовними особами і вершили суд відповідно до канонів Корану та інших джерел мусульманського права; *Диван Бейліса (апеляційний суд);
- Диван Кримського ханства (вища рада держави), куди кожна людина, чиї права порушені, мала право оскаржити судове рішення (уджет).
Судова влада знаходилась у руках начальників бейликів (кадиликів). Їх у Кримському Ханстві було 48 на 1604 селища.
Бей отримував грамоту на звання кади від кади-аскера, і його юрисдикція не підпорядковувалась хану.
Дворянство мало свої особливі ассизні суди, рішення яких затверджувались кази-аскером, який керувався при цьому порадами муфтії.
Окремі суди мало мусульманські клерикали, іновірці, як християни, так і євреї.
Хан призначав кадієв у власному кадилиці; османський султан — у чотирьох своїх кадиликах (судових округах): Кафе, Судаку, Мангут і Єні-Кале.
З появою міст, з'явилися й особливі міські судді Шегера-каді, що призначалися кади-аскером. На суді цих Шегера-кади як наглядач, завжди був присутній помічник калі-аскера наїб. Всі інші справи, вилучені з ведення цих суддів, вирішувалися в державній раді, або дивані.
Диван |
Диван мав різнохарактерний склад: калга-султан, нур-ед-дін, ширин-бей, муфті, голови п'ятьох родів, кади-аскер, ор-бей, сераскіри трьох ногайських орд, казнадар-баши, дефтердар-баши тощо. Окрім цього, тут засідали також представники кожної гілки п'яти родів. Бей, що не з'явився до судового засідання міг надіслати свого представника.
У дивані вирішувались усі справи внутрішнього управління, оголошення війни, набору військ, спрямування походів тощо.
Суд відбувався на основі Корану, за яким кримінальними злочинами вважалися: відступ від віри, перелюбство, грабіж, вбивство, злодійство і пияцтво. Усі ці злочини каралися суворо, але суворість цю завжди вміли на практиці обходити різними тлумаченнями закону.
Суд починався тоді, коли хто-небудь звертався до нього; розгляд справ був словесним.
Покарання злочинця надавалося позивачу, який міг застосовувати помсту (принцип таліону — «око за око») або ж обмежитися штрафом.
Поняття політичного злочину на той час було відсутнім. Коран згадує лише цивільні відносини підданих, але мусульмани не ущемлялись цим.
У документах кримських татар зустрічаються обряди при здійсненні векселів, духовних заповітів, купчих фортець, судження про незаконне порушення зобов'язань тощо.
Спадкування |
Порядок спадкування був дуже складним через багатоженство. Шлюб був угодою, яка здійснювалась за приписами шаріату, іноді поза мечеттю. Забезпечувався він особливим внеском «магр», який у випадку розірвання шлюбу видавався невинній стороні. Чоловік приносив дружині калим, дружина — придане. Це взаємне обдаровування мало назву «нішан». Шлюб розривався рідко. У вищих станах процвітало затвірництво жінок; в нижчих класах жінка була більш вільною.
Військо |
Кримська кіннота в битві під Сігетваром 1566 року (османська мініатюра, 1579).
По суті, кримські татари часів ханства були військовим народом і майже не розділяли бойові дії і побут (особливо це стосується ногаїв).[5]
В основі кримської військової стратегії ведення війни лежали традиції монгольської армії Чинґіз-хана, істотно доповнені власними кримськотатарськими здобутками на військовій царині.[5] Майже всі середньовічні і ранньомодерні автори, що писали про кримських татар, підкреслювали високу організованість, витривалість, терплячість і жорстокість кримської армії. Переважною формою війни була нападна агресія, при якій на передній план виходила раптовість і вміння уникнути зустрічі з організованими силами противника, а також вишукування найперспективніших з погляду можливої здобичі місць.[5]
При оборонній війні, яку кримські татари не дуже любили, опертя робилось на потужні фортифікаційні споруди: фортеці, рови, вали тощо. Прикладом такої продуманості була система оборонних споруд на перекопському пересипі.[5] На морі кримські татари мали менше успіхів.[5]
За правління хана-вестернізатора Шагіна (1777—1782) було проведено реформу війська за європейсько-російським зразком. Хан встановив гвардію з 4 регулярних кінних полків (бешлеїв), що різнилися кольорами мундирів, а також артилерійську роту (топчі). Була введена муштра. Навчання і командування військом здійснювалося європейцями, перважно російською мовою. Крім цього розпочалося будівництво флоту в Балаклаві, де споруджували фрегати[6].
Війни |
З Московським царством / Російською імперією
- Московсько-кримські війни
- Московсько-турецька війна (1676—1681)
Московсько-турецька війна (1686—1700) (Велика турецька війна)
Російсько-турецька війна (1710—1713) (Велика Північна війна)- Російсько-турецька війна (1735—1739)
- Російсько-турецька війна (1768—1774)
- Російсько-турецька війна (1787—1792)
З Річчю Посполитою
- Хотинська війна
- Польсько-турецька війна (1633—1634)
Хмельниччина (1648—1654)- Польсько-турецька війна (1672—1676)
- Війна Священної ліги
З Руссю
- Українсько-кримськотатарські відносини
Бій поляків з татарами (1521)
Московит і татарин (1549)
Татарський лучник (1620)
Татарський хан (1657)
Татарський хан (1657)
Татарин (1657)
Татарин-кат (1657)
Татари з ясирем (1530)
Хан Іслям ІІІ (XVII ст.)
Напад татар на шведського короля (1684)
Татарин (1703)
Кримський татарин (1787)
Татарський танок
Татари (праворуч, 1825)
Сутичка татар з козаками
Хмельницький і Тугай-бей
Татарський лучник
Татарський вершник
Татарський авангард під Цецорою (1909)
Кримський і ногайський татарин (1809)
Кавказькі татари (1809)
Сутичка з татарами
Економіка |
Становище в економічній сфері Кримського ханства не сприяло зміцненню держави. Навіть на початку ΧVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер кримського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV століття економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Але мешканці Кримського ханства не гребували розв'язувати свої внутрішні проблеми шляхом зовнішньої експансії. Постійні набіги на сусідні землі приносили чималий фінансовий дохід, тому завдяки цим набігам місцеве населення жило впродовж всього існування держави.
Під час частих війн з Польщею та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Османської імперії.
З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з османським військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Королівство Угорщина (1594 р.). Кримські татари становили понад третину османського війська під час Хотинської війни 1620—1621 рр.
За правління хана Шагіна (1777—1782) було проведено перепис населення й встановлено систему подушного оподаткування. Проте як і раніше податки збиралися з дому або маєтку, а не конкретної особи. Хан також збудував у Кафі монетний двір, в якому почав карбувати нову монету на російський зразок номіналом 1 срібний рубль, 25 мідно-срібні копійок, 5 мідних копійок, грошевики і полушки[6].
Підбірка монет Кримського ханства
Населення |
Татари (XVII ст.)
Татари, що мандрують степом.
Населення Кримського ханства було етнічно строкатим: кримські татари, ногаї, кримчаки, караїми, черкеси, абхази, готи, греки, вірмени, русини, литовці, поляки, московити, османи та інші. Жодна народність не становила чисельної більшості, але привілейоване місце належало кримським татарам. Панівною релігією був іслам суннітського толку. У місцях компактного проживання греків та вірмен діяли християнські церкви.
За результатами перепису населення Криму, проведеного ханом у середині XVII століття, в Криму жило близько 1,120 млн осіб. З них — 180 тисяч були мусульманами (кримськими татарами, османами), а 920 тисяч — християнами (грекам, вірменами, русинами, литвинами, поляками, московитами тощо). Під час походів кримських татар в Україну по ясир вони захоплювали-полонили тисячі бранців. Міняйло, що сидів на Перекопі, здивовано запитував у них, чи залишилися ще люди в Україні.[7]. Нащадки русинів (українців), що потрапили у полон, прийняли іслам й натуралізувалися в Криму називали тумами.
Згідно з даними консула Франції при Крим-Гіреї барона Тотта, загальна кількість населення Кримського ханства у 1767 році становила 4 млн осіб.
Згідно з «Подорожними записками» російського академіка Василя Зуєва, у 1760-х роках Кримський півострів був дуже багатолюдним й нараховував близько 1200 сіл. Проте після російських вторгнень, станом на 1782 рік, населення Криму скоротилося на дві третини, так що «нині куди не поїдеш, всюди зустрічаються одні лише руїни великих слобід і пустирі колишніх сіл». Мешканці півострова, що колись вільно жили на території ханства, стали біженцями, подавшись до Абхазії й Черкесії. Ті, що прийняли нову російську владу, були частково переселені в «російські місця»[6].
За правління хана Шагіна (1777—1782) було проведено перепис населення[6].
Релігія |
- Центральна мечеть (Орта-Джамі)
Примітки |
↑ Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 14-16.
↑ [Крымское ханство: вассалитет или независимость? // Османский мир и османистика. Сборник статей к 100-летию со дня рождения А.С. Тверитиновой (1910-1973). М., 2010. С. 288-298]
↑ Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — С. 29.
↑ Васильєва В. В. Державний устрій Кримського ханства
↑ абвгд В. Крисаченко. Історія Криму. Кримське ханство
↑ абвг Василий Зуев. Выписка из путешественных записок Василья Зуева, касающихся до полуострова Крыма. 1782 г.
↑ Літературна Україна. — 1991. — 10 січня; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Львів, 1990. — Т. 1. — с. 246, 247.
Джерела та література |
Бойко О. Д. Історія України: Навч. посіб. 3-тє вид., доп. — К. : Академвидав, 2007. — 683 с.
Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
Галенко О. І. Кримський ханат // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 366. — ISBN 978-966-00-0855-4.- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
Tunmann E. Der Krimische Staat. — Troppau, 1784.- Важкоозброєний татарський вершник // Український тиждень
- В. В. Вельяминова-Зернова. Материалы для истории Крымского ханства
- Ищенко С. А. Война и военное дело у крымских татар XVI—XVIII вв. (по запискам иностранных путешественников и дипломатов) // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях востока и запада в XII—XVI веках / под ред. Г. А. Федорова-Давыдова. — Ростов-на-Дону, 1989.
- Тунманн, Й. Крымское ханство. — Симферополь, 1936.
- Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь : Таврия, 1991.
Література |
В. І. Головченко. Кримського ханату дипломатія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
Посилання |
Кримське ханство // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кримське ханство
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кримське ханство
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||
Азербайджан
Казахстан
Киргизстан
Туреччина
Північний Кіпр1 • 
Туркменістан
Узбекистан
Іран
Монголія
КНР — Сіньцзян-Уйгурський автономний район | 
Ак-Коюнлу • Астраханське ханство • 
Алаш-Орда • Білгородська орда • 
Бухарське ханство • Велика Орда • Волзька Булгарія • Джамбуйлуцька орда • Єдисанська орда • Єдичкульська орда • Золота Орда • 
Казанське ханство • 
Казахське ханство • 
Кара-Коюнлу • Караханідська держава • Карлуцький каганат • Касимовське ханство • Кимацький каганат • 
Кокандське ханство • Кок-Орда • Конійський султанат • 
Кримське ханство • Монгольська імперія • 
Ногайська орда • 
Османська імперія • Сибірське ханство • Стара Велика Болгарія • 
Східний Туркестан • Східно-тюркський каганат • 
Тимуридська Імперія • Туркестанська автономія • Тюменське ханство • Тюркський каганат • Узбецьке ханство • Уйгурський каганат • 
Хівинське ханство • Хозарський каганат • Чагатайський улус
| ||||||||||||||||
