Ufdjrw

|Назва|Висота|Підпис|Координати|Національна назва|Зображення|Країна|Площа

Середньоруська височина
52°36′ пн. ш. 36°48′ сх. д. / 52.600° пн. ш. 36.800° сх. д. / 52.600; 36.800Координати: 52°36′ пн. ш. 36°48′ сх. д. / 52.600° пн. ш. 36.800° сх. д. / 52.600; 36.800
Країна	Росія[1]
Тип	гірський хребет і upland[d][1]
матеріал	Осадові гірські породи
Висота	293 м
Площа	480 000 км²
Ідентифікатори і посилання
GeoNames, Global Geosites	489612
Середньоруська височина Середньоруська височина (Росія)

Розташування Середньоруської височині на мапі Європи

Середньоросійська височина^[2] (вживані назви: Середньоруська височина, Лівобічна височина^[3], Середня височина, іноді: Східньоєвропейська Центральна височина) — велика височина у центрі Східної Європи, що простягається з півночі — північний захід (від річки Ока на лінії Калуга — Рязань) на південно півд. схід (до долини Сіверського Дінця; широку долину якого виділяють як Донецьку низовину).

На сході височина межує з Оксько-Камською, на заході з Придніпровською низовиною. Довжина до 1000, ширина до 500 км. Переважна частина Середньоросійської височини лежить у межах Росії, значно менша — на південному заході у межах української етнічної території як в Україні (частини Сумської, Харківської і Луганської області), так і в Російській Федерації (південна частина Білгородської і Воронізької області та окрайки Курської і Ростовської). Південно-східна частина називається Калачською височиною.

Рельєф |

Середньоросійська височина являє собою хвилясте плато з пересічними висотами 230–250 м (найвища точка — 293 м^[4]), ерозійно-денудаційна лесова похила сильно розчленована рівнина. Рельєф ерозійний — балочно-долинний, з густиною розчленовування долинами річок, балками й ярами до 1,3—1,7 м на 1 км² і глибиною від 50 м до 100–150 м, місцями розвинений карстовий.

В одноманітному назагал краєвиді Середньоруської височини більш мальовничими є високі праві береги річок, збудовані переважно з крейдяних шарів, зокрема правий берег Дону, так зване Донське Білогір'я (висота 242 м) та сильно розчленована Калачська височина.

Українська частина |

Українська частина Середньоросійської височини (південно-західні схили, південно-західні відлоги площею близько 80 000 км²) відповідає південно-західним схилам Воронезького масиву (Воронезька антекліза), які вкриті грубими шарами крейди (серед них особливо поширена біла крейда, що виступає на відслоненнях по всій території) і тонкими шарами палеогенових і антропогенових порід; всі вони пухкі і податливі на ерозію.

Абсолютні висоти зменшуються у південно-західному напрямі, у якому пливуть річки: притоки Дніпра (Сейм, Сула, Псел, Ворскла) і Дінця (Уда, Нежеголь, Оскіл, Айдар, Деркул, Калитва); східна частина похилена також на схід до Дону і розчленована його притоками (Тиха Сосна, Чорна Калитва, Осередь, Тогучівка). Річкові долини переважно широкі (до 6 км) і глибоко втинаються, вододіли звужені здебільшого до правих берегів. Як і на Полтавській рівнині, назагал правобережні ділянки долин стрімкі, ускладнені зсувами, часто вкриті лісами і чагарниками; вони розчленовані короткими, глибокими, сильно порізаними ярами. Лівобережні ділянки похилі, зазвичайно з 3-4 терасами (з них надзаплавні переважно вкриті пісками, вищі — лесом); вони слабо розчленовані довгими ярами і неглибокими балками з похилими схилами. Взагалі на височині яруги і балки сильніше розвинені, ніж на інших українських землях; їх густота становить 1—2 км на 1 км², а яружне розчленування доходить до 10—30% площі (найбільше в південно-східн частині між Осколом і Доном з Хопром). Обезліснення і розорання степів вплинули на зростання балок й спричинили катастрофічне для хліборобства збільшення невгідь.

На північно-західній Сумщині поширені карстові явища, тут також простягаються мореново-зандрові і зандрові рівнини. Ця частина височини являє собою перехід до північної частини Придніпровської низовини і Лівобережного Полісся, що його часом називають Сіверським Поліссям. На заплавних терасах річок інколи поширені еолові форми.

Геологія |

В основі височини залягають докембрійські породи Воронізького кристалчного масиву, який на південному заході опускається до Дніпровсько-Донецької западини. Кристалічний фундамент найбільш піднесений в середній частині височини. Осьова частина Воронізького масиву прикрита тонкими (до 150 м) шарами осадових порід — девону, юри, крейди і палеогену (на південному сході над Доном між містами Богучар і Павловськ кристалічні породи виходять на поверхню). В усі боки від цього масиву докембрійські породи западають глибоко під осадові шари.

На півночі височина складена вапняками девону і карбону, перекритими піщано-глинястими відкладеннями юри і нижньої крейди, на півдні — крейдою і мергелем верхньої крейди з покривом палеогенових пісків, глин, пісковиків.

Невелика північно-західна частина Середньоросійської височини була вкрита льодовиком під час Дніпровського зледеніння. Тепер майже всю височину вкриває лес і лесовидні суглинки.

Корисні копалини |

Корисні копалини: залізняк Курської магнітної аномалії (найзначніше Михайлівське родовище), буре вугілля Підмосковного вугільного басейну тощо. Значні запаси вапняків та крейди. Можливі промислові поклади уранових руд.

Клімат |

Клімат Середньоросійської височини в українській частині найбільш континентальний з усіх частин України, а зими — найхолодніші. Середня річна температура від 6 °C на півночі до 8 °C на півдні. Середня температура січня від —7 °C на південному заході до —9 °C на північному сході височини, середня температура липня від 19 °C на північному заході до 22 °C на південному сході. Середня різниця між найтеплішим і найзимнішим місяцем зростає з 26 °C на північному заході до 29 °C на південному сході. Середнє число атмосферних опадів на рік знижується з 560 мм опадів на північному заході до 400 мм на південному сході; 75% їх припадає на літні місяці, часті зливи. Зима відзначається стійкістю, літо — сухістю (часті суховії).

Гідрологія |

Середньоросійська височина є вододілом між Каспійським, Чорним і Азовським морями. На височини беруть початок великі річки — Ока (с притоками Зуша, Упа, Жиздра тощо), Десна, Сейм, Псел, Ворскла, Дон (з притокою Сіверський Донець).

Річки Середньоросійської височини в українській частині за винятком Дону і Дінця назагал маловодні, а малі влітку пересихають. У заплавах річок численні озера — стариці та болота.

Ґрунти |

Ґрунти чорноземні (на півночі — сірі лісові). Ґрунти і рослинність змінюються в напрямі з північно-північного заходу на південно-південний схід. На північ від річки Сейм поширені головним чином опідзолені ґрунти, опідзолені чорноземи, темносірі опідзолені і сірі та світлосірі опідзолені ґрунти. У лісовій смузі також дерново-підзолисті супіщані ґрунти. В решті лісостепу поширені глибокі малогумусні чорноземи. В степу звичайні малогумусні чорноземи. У долинах річок поширені лучно-чорноземні, піщані і болотні ґрунти.

Територія дуже розорана.

Рослинний покрив |

Переважна частина височини лежить у смузі лісостепу, північно-західна частина (5%) — у смузі мішаних широколистяних лісів лісів (ліси там займають ледве 6% площі), південно-східна — степу. У лісовій частині переважають мішані ліси (сосна, дуб, береза), менше — соснових борів; значну площу становлять суходільні й заплавні луки та болота.

У лісостепу ліс займає близько 10%, найбільше його на північному заході і вздовж річкових долин. Переважають діброви з додатком клена, ясеня, липи, а на піщаних терасах річок соснові ліси з додатком дуба, вільхи, верби, лози й інші.

Заповідна справа |

Залишки трав'яного барвисто-широколистого степу є лише на схилах ярів. Великий лісовий масив Шиповий ліс біля Бутурлинівки (32 000 га) знаходиться частково під охороною, Ямський степ у південній Вороніжчині (біля Старого Осколу) є заповідником. У смузі барвистого типчаково-ковилового степу ліс становить 3% (найбільші масиви на піщаних терасах Дінця), рештки степовї рослинності залишилися на стрімких узбіччях балок і ярів, на невеликих ділянках цілини та в заповідниках (Стрілецький степ).

На Середньоросійській височині також розташовані заповідники: Центрально-черноземний імені В. В. Альохіна та заповідник Галича гора.

Примітки |

Література |

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.


• 
  Лісостеп «Енциклопедія Сучасної України»
  


• 
  Бондарчук В. Геоморфологія УРСР. К. 1949.


• 
  Чижов М. Український лісостеп. К. 1961.


• 
  (рос.) Середньоруська височина у Великій радянській енциклопедії.


• 
  (рос.) Физико-географическое районирование Украинской СССР (за ред. В. Попова, А. Маринича, А. Ланько). К. 1968.


• 
  Ланько А., Маринич О., Щербань М. Фізична географія Української РСР. К. 1969.


• 
  Шалімов М. О. Геологія з основами геоморфології. — Одеса: Наука і техніка, 2006. — 144 с.

Це незавершена стаття з географії Росії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.