Ufdjrw

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien) — історична область^[1] у західній Україні та південно-східній Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².^[2]

Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Краків, Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Тернопіль, Ряшів та ін.

В період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до Галичини було додано частину польських земель (Малопольща), включно з Краковом, і утворено провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) Галичину. Межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами, що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущі^[3], а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові і Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна окраїна українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 р. термін «Галичина» в офіційному вжитку був замінений на «Східна Малопольща».

У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.

Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)^[4], Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1772–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).

Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».

Назва |

Ім'я регіону дала назва міста Галич (столиці Галицького князівства).
За поширеною версією, назва має походження від грецького слова 'αλάς (галас) — «сіль». Вперше таку версію висловив австрійський історик кінця XVIII століття Гакет,^[5], якого підтримав німецький географ Й. Еґлі^[6], а також історик Теофіль Коструба, який проводив паралелі із подібними назвами соледобувних центрів як Гальштадт у Австрії і Галле у Німеччині^[7] та Ярослав Пастернак^[8].

За однією з інших версій, назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей регіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Кельтські племена залишили подібні або кельтизовані назви на території усієї Європи та інших місць міграції (наприклад Галісія, Галатія (від «галли»), Баварія, Богемія (від «бойї» — одне з кельтських племен), та інші)^[9].

Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич названий «ігемоном Галичини» (грец. Γαλίτζης ἡγεμών)^[10].

Географія |

Територія Галичини — північні схили Карпатських гір, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч.

До складу Галичини входять:

• 
  у Польщі
  
  • 
    Сілезьке воєводство (тільки Живецький та Бельський повіти)
  
  
  • 
    Малопольське воєводство (крім Меховського та Олькуського повітів)
  
  
  • Підкарпатське воєводство
  
  


• 
  в Україні
  
  • Львівська область
  
  
  • Івано-Франківська область
  
  
  • 
    Тернопільська область (крім Шумського, Лановецького, Кременецького та північної частини Збаразького районів)
  
  

Східна Галичина лежить у межах території сучасної України плюс прикордонні регіони Польщі (частина Закерзоння), решта територій зараховують до Західної Галичини.

Частина Галичини в межах сучасної України займає 8,2 % площі країни, тут проживає 10,4 % її населення.^{[джерело?]}

Історія |

Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.

Бронзова доба |

З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н. е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протослов'янських.

Залізна доба |

Наприкінці V ст. до н. е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.

Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про перебування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина II ст. до н. е. — друга чверть I ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує в цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».

У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Пшеворська і Пухівська культури).

Під час великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів:

• IV—V ст. — сармати (алани);


• V ст. — гуни;


• VI—VIII ст. — авари;


• VI ст. — слов'янські племена сербів, хорватів, чехів та інші;


• IX ст. — болгари, печеніги, половці, мадяри.

Спустошливі набіги гунів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилась кількість населення, культура прийшла до занепаду.

Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселились прибулі слов'янські народи — карпатські хорвати^[11] (за іншими даними, білі і червоні хорвати^[12]), дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські і кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишились в культурі слов'янських племен (Бойківщина)

Раннє середньовіччя |

891–892 років моравський король Святоплук І долучив галицькі землі разом із Перемишлем до складу Великоморавського королівства. Незабаром, послаблена усобицями між синами Святоплука І і тривалою війною зі Східнофранкським королівством, Великоморавія була неспроможна утримувати периферійні території. Цим скористались мадярські кочові племена і близько 898 року захопили Галич та прилеглі землі, про що згадує анонімний хроніст угорського короля Бели II у своєму літописі Gesta Hungarorum:

A negyedik héten Álmos vezér övéivel együtt Halicsba jött, s ott pihenőhelyet választott magának és övéinek. Midőn ezt Halics vezére meghallotta, minden hozzátartozójával mezítláb elébe ment Álmos vezérnek, és különféle ajándékokat nyújtott át Álmos vezér használatára: majd Halics városának a kapuját megnyitván, mint a saját urát, úgy látta vendégül, egyetlen fiát az ország főembereinek a fiaival együtt túszul adta, azonfelül tíz kitűnő arab paripát meg háromszáz más lovat nyergestül, fékestül, továbbá háromezer márka ezüstöt meg kétszáz márka aranyat és gyönyörűséges ruhákat ajándékozott a vezérnek, sőt minden katonájának is. Mikor aztán Álmos vezér egy hónapja tartott pihenőt Halicsban, akkor Halics vezére és többi társai, akiknek a fiai kezességben voltak, azzal a kérelemmel folyamodtak Álmos vezérhez és nemeseihez, hogy a Havason túl nyugat felé, Pannónia földjére szálljanak le.

Проте основна частина угорських племен перейшла Карпати і розселилась в Паннонії, що дозволило чеському князю близько 955 року легко відвоювати галицькі землі.

979 року польський князь Мешко I, приєднавши до держави П'ястів землю, відому пізніше як північно-східна Малопольща, ймовірно, взяв під свій контроль і деякі терени сучасної Галичини. Ймовірно, у 981 році^[13] внаслідок військового походу київського князя Володимира Святославовича «червенські городи» (Галичина і Волинь) були включені до складу Київської Русі і згодом набули назви Червона Русь. Проте дворічне панування «ляхів» над цим тереном дозволило київському літописцю Нестору через майже півтора століття написати про ті події^[14]:

В лѣт̑. ҂s҃ у҃. п҃ѳ. [6489 (981)] Иде [Володимеръ] к Лѧхомъ и заӕ грады их̑. Перемышль Червенъ. и ины грады. єже суть и до сего дн҃е подъ Русью

1018 р. під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича) військо польського князя Болеслава I Хороброго на річці Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича і взяло Київ^[15]:

В лѣт̑. ҂s҃. ф҃. к҃s [6526 (1018)] Приде Болеславъ съ Ст҃ополкомь на Ѧрослава с Лѧхы. Ѧрославъ же. совокупивъ Русь. и Варѧгы. и Словѣнѣ. поиде противу Болеславу. и Стополку. [и] приде Волыню и сташа ѡбаполъ рѣкы. Буга. и бѣ оу Ѧрослава кормилець. и воєвода. именемь Буды. нача оукарѧти Болеслава глѧ. да то ти прободемъ трѣскою черево твоє толъстоє бѣ бо Болеславъ великъ и тѧжекъ. ӕко и на кони не могы сѣдѣти. но бѧше смыслень. и реч̑ Болеславъ къ дружинѣ своєи. аще вы сего оукора не жаль. азъ єдинъ погыну. всѣдъ на конь вбреде в рѣку и по немь вои ѥго. Ѧрослав же не оутѧгну исполчитисѧ. и побѣди Болеславъ Ѧрослава Ѧрославъ же оубѣжа съ. д҃. ми мужи Новугороду. Болеславъ же вниде в Кыєвъ съ Ст҃ополкомь. и реч̑ Болеславъ разведѣте дружїну мою по городомъ на покоръмъ. и быс̑ тако.

Повертаючись з трофеями назад, Болеслав Хоробрий знову захопив Червону Русь. Але 1030–1031 років об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича і князя тмутороканського та чернігівського Мстислава Володимировича відібрали їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав.

Герб Галицького князівства (1084—1199, у центрі птах Галка)

Герб Галицько-Волинського князівства (1199—1349, у центрі Лев)

1069 р. польський князь Болеслав II Сміливий, на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив у похід на Київ і взяв його. Повертаючись додому, польські війська, як і 51 рік тому, взяли міста Червоної Русі.

1080 року, за правління польського князя Владислава Германа, червенські городи й землі були вкотре відвойовані Києвом.

Після de facto розпаду Русі через міжусобні війни тут 1084 року утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Онук Володаря Ярослав Осмомисл суттєво поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю.

1199 волинський князь Роман Великий об'єднав Галицьке князівство зі своїм Волинським князівством у єдину Галицько-Волинську державу.

1215–1221 Галицько-Волинське королівство; угорський князь, король Андраш ІІ (або Андрій ІІ, rex Galiciae et Lodomeriae).

1253–1264 Галицько-Волинське королівство; король Русі Данило.

Докладніше: Галицьке князівство та Галицько-Волинське князівство

Пізнє Середньовіччя |

Про війну між Короною та ВКЛ дивіться статтю Війна за галицько-волинську спадщину (1340—1392)

В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 7 квітня 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович. Цим скористалися королі польський (Казимир III) та угорський (Людовик І, який визнавав за собою традиційні королівські права на Галичину^[16]), які поспішили відправити до Галичини війська. Казимир III несподіваним нападом захопив кілька замків, забрав здобич. У відповідь правитель Королівства Руси Дмитро Дедько звернувся по допомогу до татар, тому поляки зі значною здобиччю повернулись назад. Невдовзі Дмитро Дедько та Казимир ІІІ уклали мирну угоду.^[17]

Дмитро Дедько у своїй грамоті десь 1341 року називав князя Любарта-Дмитра володарем Галицько-Волинської держави, а татарського хана — зверхником. Після того, як минула загроза татарського нападу, Казимир ІІІ відновив свої дії щодо загарбання Галичини, також влітку 1341 звернувся до папи Бенедикта XII за розгрішенням («диспензою») через те, що мав намір не дотримуватись укладеної з Д. Дедьком угоди. Папа задовольнив прохання польського короля.^[18]

Казимир III за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол^{[джерело?]}. 1349 р. військо Казимира III захопило Львів та інші галицькі міста^[19]. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме «Королівство Русі»^{[джерело?]}. Окупована Польщею Галичина займала непевне становище між Угорським та Польським королівствами^[20], бо на підставі історичних прав (результат Вишеградського договору між Казимиром III і угорським королем Карлом І Робертом, підтвердженого договором Казимира III та угорського короля Людовика у 1350 році) визнавалася землею угорською^[21] і польськими урядовими колами^[22]. Після смерті короля Казимира III (1370) Галичина перейшла під владу угорського та польського^[23] короля Людовика. Новий правитель 1372 року своєю чергою призначив управителем Руського королівства (Regni Russie)^[24] (де-факто — надав ці землі (Руське королівство) на княжому праві (jure ducali)^[25]) своєму вірному слузі^[26] — князеві Владиславові Опольському. 1378 року Владислав Опольчик передав Галичину знову під пряму владу короля^[25], який у грудні 1378 року видав у Вишеграді грамоту (чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства), якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і святої корони нашої».^[27] Відтоді безпосередню владу на місцях мали угорські старости; в багатьох галицьких містах була угорська залога.

1387 року відбувся похід поляків на Галичину під проводом королеви Ядвіги

У 1434 р. відбулася інкорпорація Королівства Русі до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Бельзького воєводств використовувалась назва Червона Русь.

У 1436 році утворилась конфедерація шляхти Руського воєводства та інших українських земель Корони з тих «галицьких панів», які були незадоволені зі свого, на їх думку, принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі. У своїх грамотах її представники погрожували знищенням майна кожному шляхтичу чи уряднику, який не погоджувався з її вимогами. У грамоті 1438 року конфедерати попередили короля, що будуть вести з ним боротьбу, якщо він не виконає їх вимог. Проголошення королем Владиславом ІІІ зрівняння у правах «галицьких панів» викликало незадоволення вже вищих польських кіл.^[28]

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці Галичини з метою грабежу та забирання в ясир галицької людності^[29] (можна згадати долю Роксолани). Ситуація стала гіршою після прийняття Штефаном III васальної залежності від Османської імперії; поліпшилась після 1530-х років (зокрема, завдяки діяльності Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича з розбудови мережі військових укріплень на Волині та Поділлі).

1594 року польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський у Заліщиках збирав військо для відсічі татарам, які того року спалили прикарпатські міста Галич, Долина, Тлумач, Чешибіси, Калуш, Снятин, Тисмениця під час нападу на Галичину через прорахунки коронного комадування. Татари цього разу не брали в полон через те, що збиралися в далекий похід. Їх біля Самбору зустріли загони на чолі з Яном Замойським, але вони обдурили жовнірів та потрапили в Угорщину.^[30]

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, 3ахарія Копистенський, Касіян Сакович, Памво Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський — Михаїл Копистенський та львівський — Гедеон Балабан православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська — у 1700 р., Львівське братство — у 1708 році.

У роки Хмельниччини (1648–1657 роки) гетьман Богдан Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), під час яких двічі безуспішно облягав Львів.

Новий час |

Див. також: Королівство Галичини та Володимирії

Галичина у складі імперії Габсбургів, 1800 р.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (в Священній римській імперії, згодом, з 1804 р. — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1786–1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл… доріг… великих міст… промислу, торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням… тому українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути…^[31]

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої. За Василем Веригою:

Останні роки XVIII і перші ХІХ ст.… безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини… його єдина «інтелігентна» верства — священство була поголовно зденаціоналізоване… одиниці мали деяке, дуже неясне почуття національної свідомості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-«хлопа» і відсутність погорди до його «мужицької» мови. Вище духовенство не мало національної свідомости, користувалося польською або латиною.^[32]

Чех, урядник Вацлав Коранда першим звернув увагу уряду на те, що населення Галичини не є польським, не говорить польською мовою.^[33] 1774 року Йозеф ІІ як співрегент вперше відвідав коронний край.^[34] Після встановлення панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ:

• законом 1775 року дідичам було заборонено «вимагати від селян більше як записано в інвентарії, панщину в неділю, свята, примусову роботу за гроші без згоди селян, монополію корчмаря на горілку». Було обмежене застосування тілесних кар тощо.^[34]


• 1777 року уряд видав окрему заборону гнати сільських священиків на панщину, але дідичі почали використовувати їх для двірських робіт^[35]


• запровадження нового судочинства,


• утворення ряду навчальних закладів для українського населення, зокрема, 1774 року відкрили «Барбареум» у Відні, відновили діяльність Львівський університет (1784 р.) та Галицька греко-католицька митрополія (1808 р.).


• у листопаді 1781 Йозеф ІІ видав тимчасовий закон, за яким панщина не повинна була тривати більше 3 днів на тиждень.


• 1782 року формально скасовано особисту залежність селян від панів (без згоди пана: женитися, посилати дітей до міської школи), примусову службу на панському дворі, надано елементарні громадянські права, сільським громадам — право самоврядування. Селянин був зобов'язаний точно означеною кількістю безплатної пішої чи тяглої роботи на користь пана; за це мав право безплатно користуватися дровами з лісу для опалення, пасовиськом, які були власністю дідича^[34]


• 12 січня 1782 року цісар видав декрет про ліквідацію українських монастирів, католицьких кляшторів, які не утримували шкіл, не займались наукою, не доглядали хворих; на жаль, було ліквідовано корисні монастирі, книгозбірні яких містили багато цінних рукописів. Чимало кириличних рукописів продали крамницям «за безцінь на опакування»^[36]


• 1785 року закрито Манявський Скит з чималою бібліотекою


• 1786 року тимчасовий закон листопада 1781 року став постійним; робочий день влітку мав становити 12 годин, взимку — 8


• у серпні 1786 відділено панські та державні (домінікальні) землі від селянських («рустикальних»), власникам маєтків заборонено ними розпоряджатися, замінювати, ділити, приєднувати до фільварків. Селяни отримали право спадкового користування своїми наділами тощо.^[34]


• ліквідація панщини законом цісаря Йозефа II від 10 лютого 1789 року^[37],


• її відновлення наступником — Леопольдом II,^[37]

Герб королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорської імперії (1772—1918)

1805 року шовіністично налаштовані поляки отримали від цісарського двору право нагляду за всіма галицькими (також буковинськими) школами для римо-католицьких (де-факто — польських) консисторій. Через 10 років нагляд за українськими школами було передано греко-католицьким консисторіям. Заходами шляхти у 1812 році було скасовано обов'язкову шкільну освіту — багато селян перестало посилати дітей вчитись. Одним з головних противників поширення освіти серед русинів був львівський латинський архієпископ Анджей Анквіч, який добився заборони книгодрукування руською мовою.^[38]

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита Михайла Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837 р.) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848–1849 рр. (т.з. «Весна народів») сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 р.), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Розвивається галицький народний іконопис, котрий ніс на собі впливи барокових зразків. Одним з улюблених сюжетів був образ Юрія Змієборця. Нині чимала збірка галицьких ікон міститься в колекції етнографічних музеїв — зокрема, Музею української домашньої ікони історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»^[39].

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини в 1867 р. Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, до Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

Наприкінці XIX ст. 598 тис. (48 %) селянських господарств мали менше 2 га, загалом — 9 % усієї площі, 400 тис. — до 5 га; разом без- та малоземельні складали понад 80 %. 3235 дідичів володіли бл. 3 млн га землі, що складало близько половини території краю (зокрема, двоє графів Потоцьких — 129 тис. моргів землі, граф Дідушицький — 42 тис., князь Сапіга — 36). 1891 року за цілоденну працю на фільварку, від досвітанку до ночі селяни отримували від дідичів 7 крейцерів (3 центи США), при цьому харчувалися своїм коштом^[40].

ІІ-а половина XIX століття Галичина — регіон активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868 р.), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 р.), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо.

Працювали видатні українські діячі того часу — Іван Франко, Михайло Павлик, Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. Михайло Грушевський.

1911 року з 409 професорів університетів українцями були 10, зі 129 професорів політехнік — жодного. Станом на 1914 поляки мали 2 університети, 10 торгових шкіл, 200 с/г шкіл нижчого типу, 2 Високі школи політичних наук, 18 державних, 12 — приватних — учительських семінарій.^[41]

Боротьба за автономію |

Етнічна карта Австро-Угорщини станом на 1910 рік

Від 1848 р. українські політичні сили боролися за поділ Галичини на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції (до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. цього не було досягнуто).

1861 р. Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (депутатів) якого обирали, крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 р. стала польська (українці — посли сейму — мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою).

Перша світова війна |

Герб Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (1918—1919)

Див. також: Українські січові стрільці, Листопадовий чин, Західноукраїнська Народна Республіка та Українсько-польська війна 1918–1919

У роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 р. отримала назву — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалив закон про Злуку з Українською Народньою Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р.

У липні 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Юзефа Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 15 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, що не було здійснено, викликало несприйняття та спротив переважаючого чисельно українського населення. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

Міжвоєнний період |

Див. також: Українська військова організація, Організація українських націоналістів та Пацифікація у Галичині 1930

У 1922 році сейм прийняв статут для Галичини, який не був запроваджений в життя. 14 березня 1923 конференція амбасадорів у Парижі ухвалила рішення приєднати Галичину до Польщі при умові надання краю автономного статусу.^[42]

Період 1919–1939 рр. характеризується спробами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

В Галичині внаслідок урядової програми спольщення освіти в 1937 році діяли тільки 352 українські школи, в той час як за часів Австро-Угорщини — 2417.^[42]

Друга світова війна, «совіти» |

Див. також: Радянська анексія західноукраїнських земель, Українська повстанська армія, Дивізія «Галичина», Виселення українців з Польщі до УРСР та Операція «Вісла»

Жертви НКВС після відходу радянських військ перед збройними силами Третього рейху. Львів, Тюрма на Лонцького, 1941 р.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В тюрмах НКВС на Західній Україні з 1939 по 1941 роки відбувалися масові вбивства, катування, четвертування людей тощо.^[43][44] Загони НКВС на території Галичини не гребували навіть храмами, використовуючи їх в своїх «цілях»; наприклад, Церква Святої Покрови в Бучачі, де було знайдено останки 148 осіб, в тому числі дітей.

В таких умовах 26 жовтня 1939 р. маріонеткові селянсько-пролетарські «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською).

Здійснювалися чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР).^[45]

Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід.^[46][47]
Мінімум 198 536 осіб було депортовано із західних областей УРСР:

• лютий 1940 р. — 89 062 осіб (приблизно 84,8 % поляків, 13,8 % українців, 1,4 % євреї та інших) вивезених в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Комі АРСР, та інші), Сибір та Казахстан;


• квітень 1940 р. — 31 332 осіб (приблизно 70,6 % поляків, 25,0 % українців, 3,0 % євреїв, 1,4 % росіян, німців та інших) вивезених в Казахстан;


• червень-липень 1940 р. — 67 049 осіб (приблизно 84,6 % євреїв, 11,0 % поляків, 3,3 % українців, 0,4 % німців, 0,7 % інших) вивезених в Сибір і на Далекий Схід,^[48] та в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Вологодська область, Марійська АРСР, та інші);


• травень-червень 1941 р. — 11 093 осіб (більшість українців, а також поляки та інші) вивезених в Сибір і Казахстан.^[49][50]

Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.

У воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 р. і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі.

Післявоєнний час |

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року).

Галичина в межах сучасної України

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

Про українську Галичину часів незалежності говорять такі цитати: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати європейські амбіції усієї країни.» (Микола Рябчук, 2003)^{[джерело?]}

«Галичина, будучи в сфері західного культурного впливу, вже в давні часи відігравала роль „українського вікна“ в Західну Європу. Це й було причиною того, що Львів став першим вогнищем української культури ще до революції Богдана Хмельницького і звідси почалось культурне й національне-політичне відродження всього українського народу» (Ісидор Нагаєвський, 1989)^{[джерело?]}

«Альтруїзм галичан призвів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину.» (Тарас Возняк, 2005)^{[джерело?]}

Населення |

Основою населення майбутньої Галицької землі стали хорвати, разом з уличами і тиверцями, які рятуючись від натиску печенігів, у другій половині Х століття, переселилися у Верхнє Подністров'я^[52].

Населення Галичини (східної та західної) 1816—1880 рр.^[53]

• 1816 — 3454,6 тис.


• 1820 — 3664,9 тис.


• 1830 — 4201,3 тис.


• 1840 — 4463,1 тис.


• 1850 — 4667,6 тис.


• 1860 — 4836,0 тис.


• 1870 — 5417,9 тис.


• 1880 — 5881,3 тис.

Національний склад |

Населення Галичини у XX ст. (кінець XIX — початок XX ст.).^[56][57]

Релігійний склад населення Східної Галичини (в межах України) за переписом 1900 року

греко-католики		римо-католики		юдеї		протестанти

Міста Галичини |

Межа поміж Східною і Західною Галичиною пролягає по річці Сян. На берегах ріки знаходяться міста: Лісько, Сянік, Перемишль, Ярослав.

Див. також: Міста Королівства Галичини та Володимирії

Міста Східної Галичини |

Міста Західної Галичини |

• Краків


• Тарнів


• Ряшів


• Переворськ


• Бохня

Див. також |

• Східна Галичина


• Нова (Західна) Галичина


• Королівство Галичини та Володимирії


• Білі хорвати


• Пониззя


• 
  Галісія — автономний регіон в Іспанії


• 
  Галатія — історичний регіон в Туреччині


• 
  Галлія — давньоримська область в Західній Європі

Примітки |

Джерела |

• 
  Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — ISBN 5-7773-0359-5.


• Галичина // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. — Т. 1. — С. 343—351.


• Галичина: етнічна історія: Тематичний збірник статей. — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 216 с.


• 
  Грушевський Михайло. Історія України-Руси (у 10-ти томах).


• 
  Ісаєвич Я. Д. Галичина // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  


• 
  Левицький Кость. Історія політичноі думки галицьких украінців 1848—1914. На підставі споминів. — Львів, 1926.


• 
  Пірко В. О. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі). — Донецьк : Український культурологічний центр. Східний видавничий дім, 2006. — 148 с.


• 
  Романишин Н. Політика польського уряду щодо Галичини напередодні другої світової війни. — С. 222—229.


• 
  Шубарт П. Про українську федералізацію і латинізацію української мови // Чорноморські новини, 2009. — № 123—124.


• 
  Пашаева Н. Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX—XX вв. — Москва, 2001.


• 
  Петрушевичъ А. Сводная Галичско-Русская Лѣтопись съ 1700 до конца августа 1772 года. — Львовъ, 1887.


• Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Ст-Пб. — С. 69—102.


• 
  Свистун П. Прикарпатская Русь подъ владѣніемъ Австріи. — Львовъ, 1895.


• 
  Свистун П. Прикарпатская Русь подъ владѣніемъ Австріи. Часть вторая (1850—1895). — Львовъ, 1896.


• 
  Чорновол І. Нариси з історії Галичини. — Львів, 2017. — 432 с. [1]
  

Література |

• 
  Черепанин М. В. Музична культура Галичини (друга половина XIX — перша половина XX століття): Монографія. — К.: Вежа, 1997. — 324 с.: іл. — Бібліогр.: с. 317—323.

Посилання |

Галичина у сестринських Вікіпроектах
	Портал «Галичина»
	Портал «Україна»
	Портал «Польща»
	Портал «Європа»
	Цитати у Вікіцитатах?
	Галичина у Вікісховищі?

• Galizien und Lodomerien, мапа


• 
  Бібліотека Нью-Йорка виклала унікальну карту Галичини й Буковини 18 століття (ФОТО), 12 Січня 2016, сайт «Репортер»


• 
  Олександр Палій. Галичина від моря до моря або Куди понаїхали «вуйки» // Історична правда, 28 лютого 2013


• Königreich Galizien und Lodomerien


• Galizien und Bukowina


• Наполеон і Галичина


• 
  Лосєв І. Українське й галицьке


• 
  Франк Сисин. Про «Ідею Галичину» Ларі Вулфа


• Larry Wolff. On his book The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Cover Interview of August 16, 2010 // rorotoko.com


• Офіційний сайт історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»


• Нумізматика — Шуст P. M. Розділ 7. Грошовий обіг на Західноукраїнських землях у другій половині XVIII — на початку XX ст. § 1. Монетний ринок Галичини, Буковини та Закарпаття в умовах австрійського панування (друга половина XVIII — перша половина XIX ст.)

п о р Регіони розселення українців Повністю в межах сучасної України Брацлавщина Буджак Єдисан Закарпаття Край Герца Крим Таврія Надбужжя Наддніпрянщина Надпоріжжя Опілля Північна Буковина Шипинська земля Північна Мармарощина Поворскля Поросся Посулля Правобережна Україна Побужжя Прикарпаття Бойківщина Гуцульщина Опілля Покуття Посамар'я Приорілля Київщина Чернігівщина Полтавщина Сумщина Харківщина Луганщина Частково у межах сучасної України Бессарабія Біла Хорватія Буковина Галичина Дике Поле Запорожжя Західне Полісся Лемківщина Лівобережна Україна Мармарощина Наддністрянщина Надпруття Надсяння Погорина Подесіння Поділля Подінців'я Подунав'я Полісся Волинь Пониззя Посем'я Північне Приазов'я Розточчя Сіверщина Сокальщина Слобожанщина Курщина Угорська Русь Карпатська Україна Підкарпатська Русь Червона Русь За межами сучасної України Берестейщина Берладська земля Воєводина Добруджа Донщина Жовтий Клин Закерзоння Зелений Клин Кубань Малиновий Клин Любачівщина Перемишльщина Південна Буковина Південна Мармарощина Підляшшя Пінщина Придністров'я Пряшівщина Сірий Клин Ставропольщина Стародубщина Східна Слобожанщина Терщина Холмщина Переселення Великий згін (1678—1679) Згін 1704 Згін 1711—1712 Виселення українців з Польщі до УРСР (1944—1946) Оптація українців Чехословаччини (1945—1947) Операція «Вісла» (1947) Операція «Захід» (1947) Радянсько-польський обмін ділянками територій (1951)