Росіяни
| Росіяни | |||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||||||||||||||||
| Кількість | 130 млн. | ||||||||||||||||||||||||
| Ареал |
 Естонія: 342 000 [30] | ||||||||||||||||||||||||
| Близькі до: | слов'яни, тюрки, угро-фіни | ||||||||||||||||||||||||
| Мова | Російська мова | ||||||||||||||||||||||||
| Релігія | Православ'я, старообрядство, атеїзм | ||||||||||||||||||||||||
Росія
Україна
Казахстан
США: 2 652 214 (2000)[24][25]
Білорусь
Латвія
Узбекистан
КиргизстанРосія́ни (рос. русские, МФА: [ˈruskʲɪje]; россияне, МФА: [rəsʲɪˈjænʲe]) — східнослов'янський народ[1][2][3]. Один із корінних народів європейської частини Росії. Представники європеоїдної раси. Говорять російською мовою, що належить до слов'янської групи індоєвропейських мов. Творці і носії російської культури. Християни, переважно православні, старообрядці, а також атеїсти. Сформувалися в XV—XVI століттях у Московському князівстві, васалі Золотої Орди, на основі слов'янських, фінських і тюркських етносів. Вели тривалі війни з сусідами — ординськими державами-спадкоємцями (Астраханню, Казанню, Кримом), Лівонією, Литвою, Польщею, Швецією, Німеччиною, Туреччиною, Персією, Китаєм, Японією, кавказькими, середньоазійськими і сибірськими народами. Протягом XVIII—XIX століть розширили ареал свого проживання до Арктики, Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, Аляски. Асимілювали більшість автохтонів цих регіонів. Були найчисельнішою етнічною групою в Російській імперії і СРСР. Віками жили в умовах кріпосницького гніту, відміненого 1861 року. Стали однією з рушійних сил більшовицької революції в Росії, сприяли утвердженню комуністичного режиму у власній країні. Сильно постраждали внаслідок громадянської війни (1917—1923), червоного терору, Другої світової війни та радянської реприсивної політики. На початок ХХІ століття загальна чисельність становила близько 137 мільйонів; з них у Російській Федерації — 111 млн осіб (2010). Мають велику діаспору в Україні — 8,3 млн (2001), Казахстані — 3,8 млн (2010), США — 2,6 млн, Білорусі — 0,7 млн. Найбільша національна меншина в Україні та Казахстані. Також — московити, москвини, великоро́си[4].
Зміст
1 Назва
2 Етногенез
3 Чисельність
3.1 Переписи Російської імперії та СРСР
4 Етнографічні групи
5 Антропологія та генографія
6 Історія
7 Діаспора
7.1 Росіяни в Україні
8 Примітки
9 Джерела
10 Посилання
Назва
Росія́ни — українська сучасна назва. Походить від грецького імені Русі — Росія, що широко використовувалося в московській державній і церковній документації[4]. Російська самоназва — русскіє (рос. русские), є за походженням субстантивованим прикметником («руські»). Закріплення етноніма «русскіє» в Московії припадає на XV—XVI століття[4]. Водночас, на власне руських землях (Україна і Білорусь), що перебували у складі Литви і Польщі, утвердився етнонім «русин» (однина), «русь» (множина)[4].
Великоро́си, або великору́си — ранньомодерна назва росіян. Використовувалася у ХІХ—ХХ століттях для підкреслення окремішності росіян від українців (малоросів) і білорусів[4]. Також вживається в сучасній російській етнографічній літературі для позначення росіян після XV ст., наприклад: «російська (великоруська) народність»[4].
Москва́ — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян як населення Московії (подібно до «литва», «татарва», «мордва» тощо).
Москови́ти (лат. moscovitae) — середньовічна латинська назва росіян, яка увійшла в більшість європейських мов нового часу[5][6]. Також — мо́ски (лат. mosci).
Москвини́ (подібно до «литвини», «русини») — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян. Також — московці, московські люди тощо[4].
Москалі — ранньомодерна українська назва; згодом стала також позначати солдат московської (російської) армії.
Кацапи — зневажлива українська назва нового часу. Походить з тюркських мов, означає «різника».
Ва́тники — зневажлива назва новітньої доби. Переважно використовується на позначення радянофілів, москвофілів, проте іноді вживається і як етнонім росіян. Назва набула широкого використання під час українсько-російської війни 2014 року.
Етногенез
Етнографічна карта СРСР, 1930
Слов'янська теорія: росіяни — це народ слов'янського походження, без значних домішок фінського й тюркського компонентів (М. О. Полевий[7]; Д. К. Зеленін[8]). Розкритикована С. П. Толстовим і М. Т. Маркеловим[9]. Популярна в Росії, у публікаціях націоналістичної спрямованості.
Слов'янсько-фінська теорія: росіяни — це народ, що утворився шляхом змішання фінських і слов'янських племен (М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. Грушевський)
Фінська теорія: росіяни — це народ, що утворився на базі угро-фінських племен: мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та інших, які зазнали ослов'янення.[10][11].
Фінсько-тюркська теорія: росіяни — це народ, що утворився шляхом змішання фінських і тюркських племен (Ф. Г. Духінський[12]). Популярна в 1870-х роках у Європі внаслідок зростання антиросійських настроїв.
Слов'янсько-фінсько-тюркська теорія: росіяни — це народ, що утворився шляхом змішання слов'янських, фінських і тюркських племен (Л. Н. Гумільов[13][14]).
В етногенезі росіян взяли участь східнослов'янські літописні племена (ільменські словени, кривичі, в'ятичі) та фінські племена (меря, весь, мещера, мурома, водь та інші)[4]. Останні були переважно асимільовані в процесі міграцій слов'ян на схід та північ Східноєвропейської рівнини, який розпочався в VI столітті[4]. Час виникнення окремого російського етносу є предметом наукових дискусій, пов'язаних із проблемою існування давньоруської народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот[4]. У сучасній російській етнографії є усталеною теза, що внаслідок розпаду східнослов'яних етнічних утворень часів Київської Русі формування сучасного російського народу припадає на XV — початок XVI століття і пов'язується з поширенням контролю Московського князівства на весь тодішній етнічний ареал росіян[4].
Чисельність
Загальна чисельність росіян у світі останнім часом становить близько 133 мільйонів осіб[15] (за різними оцінками — від 127 млн чол.[16][17] до 150 млн осіб[18]), з них в Росії — 111 мільйонів (2010) або близько 77,8 % населення країни (в 2002 році — 116 мільйонів або близько 79,8 %)[19][20].
Складають більшу частину населення Російської Федерації, а також значну частину населення в країнах колишнього СРСР: в Україні, у Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Латвії, Киргизії, Естонії, Литві, Молдові, (в тому числі у Придністров'ї), Туркменістані. Великі діаспори присутні в США, Канаді, Бразилії, Німеччини.
Росія:111 000 000 (перепис 2010)[21]
Україна: 8 334 000 (перепис 2001)[22]
Казахстан: 3 797 000 (перепис 2009)[23]
США: 2 652 214 (перепис 2000)[24]
Білорусь: 785 000 (перепис 2009)[25]
Канада: 622 445 (перепис 2016)[26]
Латвія: 556 000 (перепис 2011)[27]
Узбекистан: 555 000[28]
Киргизстан: 395 000[29]
Естонія: 342 000[30]
Молдова: 201 000 (перепис 2004)[31]
Бразилія: 200 000[32]
Німеччина: 178 600[33]
Литва: 165 500 (оцінка 2016)[34]
Туркменістан: 133 000[35]
Азербайджан: 119 000 (перепис 2009)[36]
Франція: 115 000[джерело?]
Таджикистан: 79 000[37]
Грузія: 70 000[38]
Австралія: 60 200[39]
Румунія: 30 000[40]
Фінляндія: 20 000[41]
Туреччина: 20 000[джерело?]
КНР: 15 600+[джерело?]
Канада
Молдова
Бразилія
Німеччина
Литва
Туркменістан
Азербайджан
Франція
Таджикистан
Грузія
Австралія
Румунія
Фінляндія
Туреччина
КНР: 15 600+[
Переписи Російської імперії та СРСР
Частка росіян у Росії за переписом 1989 року
- 1897 рік
Кількість Росіян відома за даними перепису 1897 року. За ним на території всієї Російської імперії жило 55,8 млн росіян, у тому числі у 50 європейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) — 48,6 млн, на Кавказі — 1,8 млн, в Азії — 5,0 млн.
У 50 європейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без Прибалтики, України й Білоруси та Астраханської Уфімської й Казанської губерній)
Фактично число Росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини й українців північної Чернігівщини).
Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:
| Рік | росіяни | українці | білоруси |
|---|---|---|---|
| 1897 | 55,8 (63,3) | 26,4 (29,9) | 6,0 (6,8) |
| 1914 | 79,0 (63,0) | 40,0 (30,0) | 9,0 (7,0) |
| 1926 | 79.0 (62,5) | 40 — 41 (31,0) | 8,5 (6,5) |
| 1959 | 115,6 (70,3)* | 40,0 (24,5)** | 8,5 (5,2) |
| 1970 | 130,4 (71,0)* | 43,3 (23,7)** | 9,7 (5,8) |
-* ч. і % надто високі;
-** ч. і % надто низькі.
- 1926 рік
За радянським переписом 1926 р., кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3 % у 1897 до 18,2 % у 1926.
Цей нормальний розвиток кількости P., простору їхньої етнічної території та пропорції до інших народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з поч. 1930-х pp. через зміну національної політики КПРС. Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх нац. прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселювання Р. на території ін. народів при одночасному (перев. примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фізичного нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількості Р. коштом ін. народів та поширення їхньої нац. території.
Після другої світової війни Р. заселили Сх. Пруссію (Калінінградська область) і півд.-сх. Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною рос. етнічної території стали кол. білор. Смоленщина і укр. півн. Чернігівщина, простори кол. нім. коловій на Надволжі, більшість Карели.
Значно посунений процес русифікації кол. укр. частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн), Кубані й Сх. Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0.25 млн), укр. колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької області), півн. Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі сов. перепису, але безперечним фактом є перетворення укр. Пограничних земель на складову частину рос. етнічної території.
Пізніші переписи показали, що швидке примусове російщення у 1930-х роках українців на українській етнічній території, що була підпорядкована РРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишнього Острогозького полку)[42].
Тепер можна рахувати рос. етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км² (з мішаними на 3,4 млн), а рос. етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км²). Разом з тим збільшується пєреселювання Р. до Азії (з 18,2, всіх Р. у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток у ін. ССР, АССР і Авт. Обл. з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому ч. в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у надбалтицьких респ. з 0,3 % до 19,0 %).
У наслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість Р. (у млн і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):
| Рік | росіяни | українці |
|---|---|---|
| 1926 | 78,7 (46,6) | 38,8 (22,8) |
| 1959 | 114,1 (54,8) | 37,2 (17,8) |
| 1970 | 129,0 (53,5) | 40,8 (16,9) |
- 1959—1970-ті роки
Зменшення відсотка P. в СРСР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Сер. Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з Р.
Фактично приріст P., a разом з тим зменшення українців було менше, бо сов. статистика — невірна. На ділі кількість осіб укр. походження в СРСР на яких 10 млн (?) вища, кількість Р. відповідно нижча.
Значно вищою, ніж кількість Р. за національністю є кількість осіб, які подали рос. мову як свою рідну. За сов. статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):
| Рік | росіяни | українці |
|---|---|---|
| 1926 | 85,0 (50,2) | 35,2 (20,6) |
| 1959 | 124,1 (59,5) | 33,2 (15,9) |
| 1970 | 141,8 (58,8) | 35,4 (14,7) |
Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало рос. мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %).
Етнографічні групи
Групи росіян (з ліва на право): Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула (1826)
За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О. О. Шахматовим, О. І. Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б. М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на два чи три великі наріччя: північне окаюче, та південне акаюче з посереднім між ними говором Москви (первинно окаючим, але під впливом південного наріччя). Розмежування між ними проходить лінією Псков—Твер—Москва—Нижній Новгород. Урал та Сибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі народності[43], на межі яких розвинулася ще й третя (середньоросійська) — з культурним і політичним центром — Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. також Російська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась, але за сукупністю ознак російські етнографи[31] виділяють на Європейській території російського розселення північну та південну історико-культурну зони з північноросійською[44] та південноросійською[45] «групами народу».
Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка менших етнічних груп:
Помори — на узбережжях Білого і Баренцевого морів;
Козаки — в басейнах річок Дон, Кубань, Урал, та у Сибіру;
Мещера[46] — на півночі Рязанської області;
Молокани — на північному Кавказі;
Семейські — на Забайкаллі;- А також: липовани, камчадали, марковці, сибіряки.
Антропологія та генографія
Портрет великороски. Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5), Жана Жака Елізе Реклю, 1880
Антропологічні ознаки та генографічні особливості росіян докладно вивчені[47][48].
Велика частина росіян належить до європеоїдної раси, представленої усіма трьома своїми групами (північною, південною, перехідною), але з різкою перевагою перехідних форм. До північної групи належать північно-західні групи росіян. До перехідних форм належить більшість росіян європейської частини Російської Федерації. На Поволжі, на Уралі, у Західному Сибіру здавна утворилася контактна зона між європеоїдами та монголоїдами, причому ознаки монголоїдної раси сильніше проявляються у східному напрямку. Перші поселенці-росіяни Сибіру, що змішалися з місцевим населенням, утворили не дуже численні своєрідні групи, що відрізняються від росіян європейської частини РФ не лише у етнокультурному, але і у расовому відношенні — це камчадали, колимчани[49].
Генографічні дослідження засвідчили значну генетичну неоднорідність етнічних росіян у порівнянні з іншими європейськими популяціями[50],[51],[52],[53]. Встановлені «кардинальні відмінності північних і південних росіян» при аналізі карт мінливості різних ознак: гаплогрупп Y-хромосоми і класичних маркерів, прізвищ та антропологічних ознак[48].
Середні антропологічні показники або збігаються з середніми західноєвропейськими величинами, або відхиляються від них, залишаючись, проте, в межах коливань західних груп[54]. Можна відзначити наступні ознаки, що відрізняють росіян[54]:
Домінантні гаплогрупи
Y-хромосоми у Європі
Генетична гетерогенність народів Європи: чим більший «показник гетерогенності етносу», тим більше одні його популяції зовсім несхожі з іншими[48]
- Частка світлих і середніх відтінків волосся і очей підвищена, частка темних — знижена;
- Знижений зріст брів і бороди;
- Помірна ширина обличчя;
- Переважання середнього горизонтального профілю і середньовисокі перенісся;
- Менший нахил чола і більше слабкий розвиток надбрів'я.
У російських популяціях відзначається вкрай низька частота генетичних ознак, характерних для монголоїдних популяцій. Вельми рідкісний епікантус, який з числа більш ніж 8500 обстежених росіян чоловічої статі виявили лише 12 раз, причому тільки в зародковому стані. З такою ж частотою епікантус спостерігається у населення Німеччини[55].
За результатами досліджень Y-хромосомних маркерів виділяються дві групи російських популяцій — північну і центрально-південну[56],[57]. У етнічних росіян північної групи, які увійшли в обширний «північний» кластер разом з популяціями балтів (латишів і литовців), фіномовних народів (комі, фінів, естонців, карелів), а також німецькомовних шведів, висока частка гаплогруп, типових для угро-фінів (N1c, N1b становлять 40-54 %) і високий ступінь генетичної диференціації[48].
Південно-центральна група етнічних росіян входить в загальний кластер з білорусами, українцями та поляками, для яких характерна генетична однорідність та високі частки типових для східних слов'ян гаплогруп R1a (50-56 %) та І2 (10-16 %)[48][56][58]. Частоти східноєвразійських гаплогруп у росіян відповідають середнім по Європі[59].
За результатами дослідження маркерів мтДНК, а також аутосомних маркерів росіяни схожі з іншими популяціями Центральної та Східної Європи, але їх мітохондріальний генофонд характеризується високим різноманіттям[53]. За його структурою етнічні росіяни віднесені до двох кластерів — східно-європейського (входять західні та східні слов'яни, балти, а також балканські народи) та північно-європейського (західні фіно-угорські народи та північні російські популяції)[48][58].
Для російського народу в ареалі його поширення характерна надзвичайно висока гетерогенність (ḠST = 2,0) порівняно з «типовими» народами Західної Європи (ḠST = 0,7), Кавказу (ḠST = 0,8), Східної Європи (ḠST = 1,2), Приуралля і Зауралля (ḠST = 1,4), Середньої Азії і Казахстану (ḠST = 1,3)[60].
Історія
 | Ця стаття потребує доопрацювання. |
Історію російського народу традиційно починають з часів Давньої Русі. Традиція йде з часів Російської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі східнослов'янські народи. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів Києвської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі[61].
З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Російської держави[62].
Росіяни Воронезької губернії 1862 р.
Юні російські селянки, фото Сергія Прокудіна-Горського, 1909 рік
Ядром рос. етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — В. Московське князівство; на початку 16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півн.) на яких 1 млн км², а кількість Р. — на 5 — 6 млн (?). Натомість вона не зазнавала більших змін на зах. — з теперішніми естонцями й латишами і на півд. зах. — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і В. Князівства Лит. та Речі Посполитої (див. стор. 2585).
Досить чітко визначали межі розселення росіян і західні посли: Посол Папи Римського до імперії Чингісидів Іоан де Плано Карпіні, посол короля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук. Перший відвідав двір хана Батия і столицю імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю імперії Каракорум у 1253–1254 рр. і повернувся в «землю обітованну» 1255 року.
Вільгельм де Рубрук зазначав, що землі Русі лежали на північ від Перекопу. За його спостереженням Русь всюди мала ліси та тягнулася від Польщі й Угорщини до Танаїда.[63] Ось як Рубрук описував народи, що заселяли землі на північний схід від ставки Сартака (орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області):
| « | Ця країна за Танаїдом дуже гарна і має річки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони - Сарацини. За ними Етилія.[64] | » |
Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили півд. частину тайґи, а уздовж річок, зокрема Півн. Двини дійшли до Білого м. (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на зах. і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій пол. 16 і особливо в 17 ст. Росіяни колонізували Сер. Надволжя й Урал і витиснули місц. досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй кол. території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а ін. народи живуть щоправда компактніше, але Росіяни в їхніх автономних респ. становлять від 40 до 47 %. Також з поч. 16 ст. розпочалася рос. колонізація степ. Центр.-Чорноморського району (у 16 — 17 ст. Р. заселили у ньому територію бл. 300 000 км²), і в пол. 17 ст. зіткнулися тут з укр. колонізаційною хвилею. Заселення Р. Дол. Поволжя припадає на 17 і 18 ст. (на ньому рос. уряд у 18 ст. поселив нім. і укр. колоністів), Передкавказзя — на другу пол. 18 і гол. 19 ст.; і тут Р. зустрілися з укр. колонізацією. Заселення Зах. Сибіру Р. почалося з кінця 17 ст. (на поч. 18 ст. у Зах. Сибіру жило бл. 300 000 P., перев. в півд. смузі тайґи), пізніше воно поширилося на сх. Сибір, у другій пол. 19 вна Далекий Сх. і Сер. Азію; в колонізації Степу і Далекого Сх. (Зелений Клин) з кінця 19 ст. брали інтенсивну участь й українці. З місц. населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР).
Разом з тим постійно збільшувалася рос. етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку 16 ст. до 2,6 млн на початку 20 ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість P.: з бл. 5 млн на початку 16 ст. до 12 — 13 млн на початку 18 ст. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонац. племен призвели до постання окраїнних груп рос. населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо рос. держ. центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Сер. Поволжі, Уралі, в Карелії та (рос.-укр.) на сх. Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²).
Діаспора
| Ця стаття потребує доопрацювання. |
- Особливості
На поглиблення прикмет національного характеру[джерело?] сильний вплив мала Російська Православна церква, натхненна духом та ідеологією візантійсько-московського імперіалізму. На основі цієї псевдоцерковної[джерело?] ідеології розвивалися й утверджувалися такі прояви нац. характеру, як ототожнення влади кожночасного володаря з волею Бога, шанування князів і царів, як Божих помазаників, виключних господарів над. підданими («холопами») і їх майном, обожнювання встановленої «вищою силою» політ. і рел. першості нац. столиць — спершу Володимира) на Клязьмі, а згодом Москви, і піднесення понад усі ін. свого народу й держави. Ці прояви досягли завершення в постійному намаганні моск. царів (і згодом рос. імператорів) очолити не тільки світську, але й церк. владу. На ґрунті таких духових та ідейних настанов розвинувся рос. нац. месіянізм (переконання з тому, що Москва — «третій Рим», єдина «правовірна» христ. держава в усьому світі), перебраний в його традиційних основах і тенденціях у секуляризованій формі рос. рев. течіями 19-20 вв., включно з марксо-ленінським комунізмом (концепція «старшого брата», панування рос. мови). Це вплинуло на посилення й утвердження рос. нетолерантності не тільки в ставленні до чужих віровизнань, переконань та ідеологій, але й до ін. народів, не виключаючи й найближчих — українців, і білорусів[джерело?].
У соц.-екон. житті і в народному побуті ці настанови виявилися у приматі ідеї і влади «міра» над індивідуальною свободою та ініціативою, в пануванні «общини» й общинної власности[джерело?] та в підкоренні суспільства інтересам і директивам держави й урядової адміністрації[джерело?].
Цьому сприяло також кріпацтво, що особливо розвивалось в Росії з другої половини 16 століття, було остаточно утверджене 1649 р., й тривало до 1861 року[джерело?].
Росіяни в Україні
У сучасній Україні росіяни другий за чисельністю народ після українців від 1920-х років. Перед тим російська етнічна група була третьою за чисельністю після єврейської, ще раніше — четвертою (після євреїв та поляків), п'ятою (після євреїв, поляків та кримських татар). Місце етнічної групи українських росіян у розвитку етнічної будови людності України упродовж ХХ ст. суттєво змінювалося і залежало великою мірою від політики московського уряду[65].
Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих радянською владою масових переселень росіян, для компенсації втрат населення внаслідок українських голодоморів[66], а також масових депортацій. Суттєвим чинником збільшення долі росіян у післявоєнні часи слугували політика утворення «радянського народу», що здійснювалась шляхом стимулювання міграції, змішування населення та творення багатонаціональних робочих колективів.
На час перепису населення 2001 р. в Україні зафіксовано 8 334 141 особа, що назвала себе росіянином (росіянкою). Це значно менше, ніж напередодні розпаду СРСР (на час перепису 1989 р) — 11 356 тис., коли чисельність та питома вага росіян на території України сягнули максимальних значень.
Примітки
↑ Slav | people | Britannica.com
↑ СЛОВ'ЯНИ — Лексика — українські енциклопедії та словники
↑ Росіяни // ЕУ. — Т. 7. — С. .
↑ абвгдежиклм Галушко К. Ю. Росіяни в Україні // Енциклопедія історії України… 2012. Т. 9. С. 334—337.
↑ Dictionarium Quadrilingue latino-ungarico-graeco-germanicum, V. 2., 1708. p. 377.
↑ History of the Names of Men, Nations, and Places. London, 1864. V. 2. p.322-323.
↑ Полевой М. А. История русского народа. Изд. 2-е. Т. 1. М.: 1830. С. 63
↑ Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в формировании русской народности // Сборник ЛОИКФУН. Ч. 1. Л.: 1929. С. 98
↑ Маркелов М. Т. К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских // Этнография, 1930. № 1-2. С. 62
↑ Валишевский К. Иван Грозный. — М. : ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — С. 16. (рос.)
↑ Карамзин Н. М. История государства Российского. Т. 1. — М.: Моск. рабочий, Слог. 1993—1994. -с. 45 (рос.)
↑ Мокшин Н. Ф. Фино-угры в русской и мировой культуре // Журнал «Социально-политические науки», Выпуск № 3 / 2012
↑ Л. Гумилёв «От Руси к России» Вместо послесловия
↑ Л. Гумилёв «От Руси к России» Появление России ЦЕРКОВЬ И МОСКВА
↑ People: Russian (англійською). Архів оригіналу за 2012-05-27. Процитовано 2012-02-28.
↑ Фонд сприяння об'єднання російського народу «Русские»: Скільки російських живе в Росії і на Землі?
↑ Утюг-TV: Скільки росіян живе в Росії і на Землі?
↑ Інститут Російського зарубіжжя. Портал "Росія і співвітчизники ": Нас 150 мільйонів
↑ Всероссийская перепись населения 2010. Национальный состав населения РФ 2010
↑ Всеросійський перепис населення 2002 р. Національний склад
↑ [1]
↑ [2]
↑ [3]
↑ [4][5]
↑ [6]
↑ http://www12.statcan.gc.ca/census-recensement/2016/dp-pd/prof/details/page.cfm?Lang=E&Geo1=PR&Code1=01&Geo2=&Code2=&Data=Count&SearchText=Canada&SearchType=Begins&SearchPR=01&B1=All&TABID=1. Пропущений або порожній|title=(довідка)
↑ [7]
↑ [8]
↑ [9]
↑ [10]
↑ [11]
↑ [12]
↑ [13]
↑ Lithuania // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.(англ.)
↑ [14]
↑ [15]
↑ [16]
↑ [17]
↑ [18]
↑ [19]
↑ [20]
↑ http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/Rudnyc'kyj/chyrkov.htm
↑ «Південноросійське населення (Рязанська, Тамбовська, Воронезька, Курська, Тульська, Орловська і Калузька губернії) етнографічно і діалектологічно відрізняється від північноросійського (в Новгородській, Володимирській, В'ятській, Вологодській та інш. губерніях) значно більше, ніж від білорусів. Тому з повним правом можна говорити про два російських народи: північноросійський та південноросійський» Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М.: Наука, 1991. — С. 40.
↑ «Північна історико-культурна зона характеризується наявністю „окаючого“ діалекту і такими особливостями в культурі, як малодвірні сільські поселення, що утворюють окремі „гнізда“ селищ, монументальне житло (рос. изба), поєднане з господарським двором, так званий сарафанний комплекс жіночого народного костюма, особливий сюжетний орнамент у вишивках і розписах, побутування билин та протяжних пісень і голосінь, наявністю сохи — головного орного знаряддя. Ці риси народної культури простежуються у росіян … в Карелії, Новгородській, Архангельській, Вологодській, Ярославській, Іванівській, Костромській, на півночі Тверської і Нижньогородської областей». Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологии.
↑ «У південноросійській зоні відзначається „акаючий“ діалект і такі риси в культурі, як багатодвірні села, наземні житла, костюмний комплекс з плахтою, поліхромний геометричний орнамент… (на півдні Рязанської, в Пензенській, Калузькій, Тульській, Липецькій, Тамбовській, Воронезькій, Брянській, Курській, Орловській, Бєлгородській областях).» Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологи.
↑ доктор исторических наук Ю. Б. Симченко, доктор исторических наук В. А. Тишков // ЭТНОГРАФИЧЕСКИЕ ГРУППЫ РУССКОГО НАРОДА. ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЕ ЗОНЫ РОССИИ
↑ Дерябин В. Е. Восточные славяне. Антропология и этническая
история / Т. І. Алєксєєва. — 2-е, доповнене. — Москва : Научный мир, 2002. — С. 30—59. — 1000 прим. — ISBN 5-89176-164-5.
↑ абвгде Балановский О. П. Изменчивость генофонда в пространстве и времени: синтез данных о геногеографии митохондриальной ДНК и Y-хромосомы. Автореф. дис. д.б.н. — МГНЦ РАМН, 2012. Помилка цитування: Некоректний теґ<ref>; назва «Balanovsky» визначена кілька разів з різним вмістом
↑ Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая Академии наук СССР.—М.: Наука, 1986.— 830 с.
↑ «На східноєвропейському фоні розбіжність в російському генотипі є дуже великою. Вона значно більша, ніж середні генетичні відхилення в середині кожного народу західної Європи» Е. Балановская, О.Балановский. Русский генофонд. Генетика русских.
↑ Differentiation of mitochondrial DNA and Y chromosomes in Russian populations. — Genetics Laboratory, Institute of Biological Problems of the North, Far-East Branch of the Russian Academy of Sciences.
↑ Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context. Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008.
↑ аб Маларчук Б. А., Деренко М. В. Структура русского генофонда. — «Природа», 2007, № 4.
↑ аб Бунак В. В. Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. — Москва : Наука, 1965. — Т. 88 (новая серия). — (АН СССР. Труды института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая)
↑ Чебоксаров Н. Н. Монголоидные элементы в населении Центральной Европы(рос.) // Уч. зап. МГУ. — Москва, 1941. — Вып. 63. — С. 235—270.
↑ аб Oleg Balanovsky, Siiri Rootsi, Andrey Pshenichnov, Toomas Kivisild, Michail Churnosov, Irina Evseeva, Elvira Pocheshkhova, Margarita Boldyreva, Nikolay Yankovsky, Elena Balanovska, and Richard Villems Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context(англ.) // Am J Hum Genet. — 2008. — Vol. 82, no. 1. — P. 236—250.
↑ Khrunin AV, Khokhrin DV, Filippova IN, Esko T, Nelis M, et al. (2013) A Genome-Wide Analysis of Populations from European Russia Reveals a New Pole of Genetic Diversity in Northern Europe. PLoS ONE 8(3): e58552. doi:10.1371/journal.pone.0058552.
↑ аб Boris Malyarchuk, Miroslava Derenko, Tomasz Grzybovsky, Arina Lunkina, Jakub Charny, Serge Rychkov, Irina Morozova, Galina Denisova, Danuta Miscicka-Sliwka Differentiation of Mitochondrial DNA and Y Chromosomes in Russian Populations(англ.). — 2005.
↑ Балановская Е. В., Балановский О. П. Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007. — 416 с.
↑ Балановская Е. В., Балановский О. П. Архитектоника русского генофонда // Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007—416 с.
↑ Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?
↑ Історичне значення Київської Русі // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.
↑ Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.)
↑ Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. - СПб.: Изд. А.С. Суворина, 1911. - С. 88 (рос.)
↑ Див. у переліку літератури праці Чиркова О.
↑ Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
Джерела
- Галушко К. Ю. Росіяни в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Грушевський М. Історія України-Руси. т. 1, друге вид. — К., 1913 (передрук у Нью-Йорку, 1954).
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
- Державин Н. Происхождение русского народа. М. 1944.
- Костомаров М. Две русские народности. журнал «Основа», март. П. 1861.
- Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русскал историческая лексикология. — М., 1968.
- Мавродин В. Образование єдиного русского государства. — П., 1951.
- Народы Європейской части СССР, т. І. М. 1964.
- Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. — М., 1965. (рос.)
- Русские. Историко-этнографический атлас. — М., 1967.
- Рыбаков Б. Первые века русской истории. — М., 1964.
- Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. — П. 1972.
- Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства Народного Просвещени. — апрель 1899.
- Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927;
Посилання
 | Вікіцитати містять висловлювання на тему: Росіяни |
| Вікіцитати містять висловлювання на тему: Російські прислів'я |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Росіяни
- Русские (народы и культуры). Москва: Наука, 1999
- Русские: Историко-этнографические группы
|
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
